"Діти Смерку" - повернення до історії

Таємнича магія безжалісної зими, підступних сутінків і справжньої дружби - той вир, в який потрапляють герої містичної фентезійної книги  "Діти Смерку".

Я знову можу розповідати цю історію і радію, що вже завтра вранці буде оновлення.

А поки трохи вже пережитого моїми героями.

Між деревами замиготіло недалеке вогнище. Стежка, прокладена чужими санями, звернула туди. Ялини трохи відступили перед листяним лісом, тому попереду снігу намело добряче. Точно загрузнеш, якщо зійдеш зі стежки. Доведеться наблизитися до вогню, біля якого видніються тіні.

Марго намагалася ступати якомога легше, щоб не виказати себе скрипучим на морозі снігом. Вона раділа, що не любить яскравий одяг, а її темна куртка зараз добре губиться між обліпленими снігом стовбурами дерев. Якби вона вдягалася інакше, її б давно помітили.

Попереду, виїжджаючи на галявину, санний слід робив півколо, щоб об’їхати кущі. За цією живою стіною і причаїлася Марго, щойно почула голоси. Чужа мова була різкуватою, а голоси низькими. Особливо серед них виділявся один, наймелодійніший. Та від нього перехоплювало подих. Здавалося, навіть голосне серцебиття її викаже.

Мешканці присмеркового краю, над яким згасло сонце, сиділи навколо великого вогнища, що відкидало лячні тіні. Вогонь смикався, ніби прагнув звільнитися з полону, ніби йому було боляче і страшно, ніби від нього, від його живого тепла, чужі відривають, відкушують, висмикують пасма життя.

Дівчині було шкода цього вогню, який гинув, не в змозі покарати своїх кривдників. Це точно була пастка для подорожніх, яких роздеруть на клаптики, як і цей вогонь, та спочатку заморозять серце смертним подихом. Ті коні – не просто тіні, вони колись теж були живими, а тепер у них відлунюються чужі спогади про літо, яке більше ніколи тут не настане.

– Шу, мені страшно... – тихенько мовила Марго, яка більше не могла контролювати свої емоції.

– Марго сильна. Марго смілива. Марго не має боятися. Страх – ворог. Страх – зрадник. Марго має йти далі. Брама дуже близько. Шу її відчуває. Марго має триматися нитки. Дороговказ не зрадить. Тільки страх може розірвати нитку. І біль... Шу допоможе Марго прогнати страх.

Дівчина відчувала, як від хухи лине приємне тепло, що справді проганяє її ляк, не дає йому оволодіти серцем і заморозити його раніше за чари дивних чужих істот цього неймовірного світу.

Марго подивилася на своє зап’ястя, навколо якого обкрутила нитку-дороговказ. Зараз ця веселкова ниточка здавалася дуже міцною, хоча й такою тоненькою... Дівчина поворушила рукою, і ниточка заграла блискітками, проявившись у повітрі. Ні, вона точно не зрадить, якщо сам не смикнеш занадто сильно, під впливом страху.

– Вони не зможуть тебе зачепити, якщо сама не зійдеш зі стежки між світами, – тихенько підтвердила її здогад Шу, вперше кажучи про Марго, не називаючи її на ім’я. – Не бійся.

Тримаючись за нитку, дівчина підвелася й обережно попрямувала стежкою, відчуваючи, що це не просто слід від саней. Тут проходив інший мандрівник, а вона тримається його шляху. Марго воліла не думати, що ж тут сталося, якщо його нитка-дороговказ розірвалася, закинувши Шу до її світу.

Коли дівчина минула останні кущі, побачила чужинську компанію навколо вогнища. Зовсім не примарну і дуже небезпечну. Вони були лише трохи схожі на людей. У когось лисячі вуха чи кігті, в інших пташине пір’я росте на обличчі чи очі без повік.

Біля саней на снігу лежали два звіра, схожі на великих хижих котів зі сіро-білим плямистим хутром і бурштиновими очима, але вельми злими мордами. Таких не схочеш погладити за вушком, бо тобі й пальці відкусять.

Найбільше ж притягував погляд стрункий чоловік, який стояв за кілька кроків від багаття. На вигляд він був зовсім людиною, але незвичайною. Сірий одяг розшитий чорним мереживом складного геометричного візерунку, а ґудзики схожі на оправлені у золото великі діаманти. За чорним паском зброя у чорних піхвах, на яких теж візерунок, подібний до вишивки на його вбранні, але його золото потерте і неяскраве. Зброя стара і забрала безліч житті, вона теж випромінює смертний холод... Та найбільше вражає зовнішність цього чоловіка: безбородий, білявий, з довгим волоссям, заплетеним у коси, де рясно сріблиться сивина, і в очах теж срібло, вони неначе зі ртуті, крижані, безжальні... Він вродливий, як може бути вродливим безжальний убивця, має тонкі риси обличчя. Трохи нижче скроні біліє риска старого шраму, яке залишає гостре лезо.

Зустрівшись із ним, ніколи не забудеш... Зовні людина, а серце – шмат криги.

Побачивши Марго, чоловік поклав руку на руків’я зброї. Пальці чіпкі, довгі, і на безіменному – срібний перстень із чорним каменем-оком. Погляд цього персня причаровує, позбавляє волі ще більше, ніж ртутні очі цієї істоти, схожої на людину. Його непроглядний морок безмовно кличе, і противитися чужій волі майже не сила. Він не погрожує, але застерігає, що це його земля, він тут владар. Кожна сніжинка, кожен камінець, кожен відблиск поневоленого вогню служать йому. Лише ступи крок, підкорися, і всі твої страхи згорять у полум’ї, тебе приймуть до цього кола сильних і незалежних. Лише один крок у наш бік...

Марго зупинилася. Її просто тягнуло до цього вогню, до цих озброєних чужинців, в яких відчувалася сила. Вона теж хотіла бути сильною і нікого не боятися. Вони б могли їй допомогти, навчити... А цей чаклун безмовно пропонував їй покровительство: лише ступи крок у наш бік, залиши слід на недоторканому снігу – цього буде достатньо.

Дівчина з останніх сил сперечалася з його волею, розуміючи, що це обман. Застереження хухи не зникло з її пам’яті, але якось віддалилося, і страх тонув у чорному камені чаклунського персня. Зробити такий жаданий крок їй заважало усвідомлення того, що людина, яка йшла цим шляхом до неї, розірвала нитку-дороговказ.