– Хотів вибачитися, Станіславо Вікторівно, адже я був не правий. Все-таки побачення вам з тим «перекачаним» зіпсував. Як він там, до речі, хоч живий?

– Поняття не маю, – байдуже відповіла дівчина, – якщо до суду на вас не подав, значить не живий.

Жарт Андрій оцінив, проте говорити про кавалера Асі не збирався. Лише був радий чути, що вона не знає, як там він. Отже, його нестриманість та шалений порив ревнощів зробили свою справу.

– То ви мені пробачите?

– Можливо.

– А зі мною на побачення підете?

Викладачка не відповідала. Завмерла з аркушем в руках, навіть не помічаючи, що текст на ньому верх ногами. Андрія це потішило, проте Асі він нічого не сказав. Вона мовчала, вдаючи, ніби Карпенка взагалі немає поряд.

– Станіславо Вікторівно?

– Що? – поклала аркуш на стіл та нарешті підвела на нього змучений погляд.

– Я вас на побачення запросив.

– А я відмовлюсь, – усміхнулася йому натягнуто.

Андрій, не встаючи зі стільця, нахилився вперед та став вивчати її пильним поглядом. Обличчя дівчини було так близько, як ніколи. Розгублені очі видавали спантеличення, а прочинені губи так і манили, благали їх поцілувати.

Якщо ви ще й досі не приєдналися, то почати читати можна тут.