Новий розділ від норовливої Вікторії

Вітаю Вас мої любі!

Новий розділ приборкання норовливої Вікторії Ронцевич в книзі "Кохати не можна ненавидіти" вже на порталі та чекає на свого читача. 

Фрагмент для ознайомлення:

- Добре, - перекинувши кількома думками в голові, діловито проговорила Віка, з притаманною їй впевненістю, - ми з тобою серйозні люди, то ж давай поговоримо нормально.

- Давай, - відповів господар і по сумісництву викрадач, радіючи тому факту, як різко міняються люди, адаптуючись до нових умов. Нещодавно посилала його, знущалася, а тепер домовлятися прийшла. Диво просто. - Аж заінтригувала, - додав слідом, демонстративно погравши бровами.

Видно було, що був у передчутті чогось цікавого, настільки, що очі запалали грайливими іскорками.

“Клоун”, - проговорила про себе Віка, а потім, видихнувши, діловито озвучила: - Думаю, ми можемо зробити вигляд, що це були експерименти які провалилися. Ти хотів мені щось доказати — я зрозуміла, - показала пальцями лапки жестикулюючи. - Ми добре провели час: ти реалізував свою сексуальну фантазію, і навіть я отримала якесь задоволення... – не змогла висловити думку, бо її нахабно перебили.

- То тобі все ж таки сподобалося? - Посміхався відверто Новак з бісиками в очах, згадуючи палкі та солодкі моменти сьогоднішнього ранку.

- Не буду суперечити очевидному, та я не про це... – закотила вона очі.

- А про що ти? Якщо сподобалося, то це необхідно обов’язково повторити, - знову і знову виводив зеленооку із себе, явно граючи на нервах, і в нього це добре виходило.

- Ні! - злобно подивилася Віка на Адама, сильно стискаючи виделку в руках.

- Ні так ні, - сказав безтурботно, неначе вона проґавила свій шанс. - Домовлятися ти взагалі не вмієш, - глузував, не інакше.

- Я хоча б домовляюся, а ти береш силою, - стискаючи щелепи, тримала себе з останніх сил, відчуваючи, що це була розмова глухого з німим.

- Ну, - протягнув Адам, - колись і я домовлявся, та зрозумів, що з тобою такий варіант не прокотить.

- Я зрозуміла свою помилку! - Гнівно прокричала Ронцевич, явно не розуміючи те, чого той до неї так приклеївся. - Нащо надомною знущатися? – з кожним запитання нахилялася до чоловіка, неначе підсвідомо хотіла надавити на нього. - Чого ти добиваєшся? Ти хочеш зробити мені боляче? Принизити мене? Ти і так це зробив! Ти домігся свого! – не витримала та підірвалася, повиснувши над столом та пропалюючи очима свого кривдника.

Все ж таки ті нерви не сталеві, і, як виявилося, Адам добре вмів грати на тих нервах, натискаючи на потрібних місцях.

- Я хотів просто бути з тобою, - сказав так відверто та впевнено, що по дівочій шкірі відразу мороз пройшовся. - Шкода, що ти й досі цього не розумієш...

- Зате я ніколи цього не хотіла і зараз не хочу!

- Це поки що, - відповів Новак, який, ймовірно, на відміну від Вікторії мав сталеві нерви. - Я почекаю, - знову взяв склянку та зробив декілька освіжаючих ковтків, випромінюючи безтурботність та впевненість, від якої, декому, хотілося волати.

- А-а-а-а! – в емоційному розпачі прокричала білявка, схопившись однією рукою за голову.

Розуміння усієї абсурдності розмови і того, що час був витрачений даремно, ніби кувалдою вдарив по скронях. Єдиний плюс полягав лише у тому, що під час цього абсурду вона втамувала голод.

Норовлива вдача не дозволяла більше знаходитися в одній кімнаті з осередком її ненависті та причиною неадекватної поведінки, тож Вікторія жбурнула виделку, яка знайшла свій притулок на підлозі та включивши прискорення, помчала до вхідних дверей. На що вона тільки розраховувала – невідомо, адже декілька разів рвонувши двері в обидва боки, вимушена гостя переконалася в тому, що її клітка замкнена на замок.

Розчарувалася? Не дуже. Адже подібне було передбачуваним, і від цього на обличчі замайорів оскал.

Ронцевич бісилася, а Новак спокійно наглядав за концертом по заявкам і тільки коли емоційна змінила траєкторію, запитав:

- Ти куди?

- Побуду у своїй камері! Обдумаю свою поведінку! – гарчала не зупиняючись.

- Добре, - почулося в спину. - Я прийду сьогодні до тебе в гості, - не питання, а констатація факту.

- Тільки посмій! – Різко зупинилася та стала як вкопана біля самих сходів, намертво приклеївшись до підлоги та направивши погляд до гада, якому хотілося відірвати голову. - Гарно воювати із зв’язаною жінкою, спробуй тільки підійти, і я тобі очі повидираю! – пихтіла та майже плювалася від злоби.

- Це виклик? – грайливо підняв брову Новак, добиваючи дівчину своїм спокоєм.

- Називай як хочеш! – гнівно підняла Ронцевич вказівний палець, погрожуючи ним та словами. - Тільки доторкнись до мене пальцем ще раз і можеш забути про потомство навіки!

- То тобі палець все ж таки сподобався більше? А казала, що розмір не той… - безсумнівно знущався, ціливши в наболіле.

Віка лише нервово взялася за голову пригнічуючи крик в середині себе. Дивлячись на Адама, вона розуміла, що їхня перепалка забавляє його ще більше, тому вирішила просто промовчати.

Заспокійливе. Їй неодмінно треба було прийняти заспокійливе.

- То я прийду? - Грайливо перепитав її викрадач, у відповідь отримавши однозначну гримасу та середній палець. - Знову палець, - розтягнув Новак щасливу либу, що могла затьмарити сонце, тим паче в таку холодну погоду, коли за вікном йшов сніг. - Вікуля, з цим щось треба робити... Ці натяки збуджують мою уяву... – продовжив Адам, споглядаючи, як важко видихає зеленоока бестія, через силу стараючись втримати себе в руках.

Вийшло. Випустивши повітря з легень та разом з ним пару з вух від киплячого казанця, Віка розвернулася та розправивши плечі, випрямивши спину, з високо піднятою головою піднялася по сходинкам, стараючись всім своїм тілом та всім своїм єством показати свою незалежність та свою незламність.

- Нічого, - проговорив Новак в посмішці, тоді, коли Ронцевич і слід простив. – Я почекаю. Так насолода від перемоги буде ще смачніше, - додав він далі, кинувши до рота соковитий шматок м’яса.