Доброго вечора, незламні!
У минулому розділі головна героїня з книги "Психолог особистого призначення" неабияк шокувала читачів. Чому вона так зробила? Як гадаєте? 

Продовження вже на сайті


Уривок
(І як тепер жити з чоловіком-зрадником?)
Міша сьогодні прийшов за звичним графіком – о десятій годині, хоч на роботі не був.
— Ну що там з зарплатнею? — питаю, коли він пішов мити руки у ванну кімнату.
— Каже, що підвищить.
— Ой молодець синочку, — свекруха аж в долоні хлопнула, — Ти у мене молодець. Таких як ти працівників ще пошукати треба. Це ж треба, йдеш о дев'ятій, а приходиш аж о десятій. З таким графіком не кожен витримає. Хано ти будинок за містом купиш – наші всі ахнуть.
Оце так її понесло. Мені аж захотілося всунути в руки їй зроблені мною сьогодні фото.
Міша не відповідає. Він лише посміхається мамі перед тим, як скоштувати вечерю.
— То про що Ви розмовляли? — питаю.
Міша дивиться на мене якось не так, як зазвичай. Напевно через ту розмову по телефону – переживає, чи я не здогадуюсь про його зраду?
— Та про плани, продажі...
— Віко, відстань від нього, — втручається свекруха, — Десята година. Він по твоєму дома не може розслабитися?!
Я знизую плечима.
— Сама то цілими днями десь швендяє, — продовжує нести свекруху, — Я змирилася з роботою. То вона ввечері швидко так кудись зібралася, що я навіть не встигла оговтатись. Хіба не казала, що я вам не нянька? Мішо, — звертається до сина, — Скажи мені щось?
Чоловік опускає виделку з макаронами і дивиться просто на мене.
— Віко, мені не подобається твоє ставлення до мами.
Свекруха вдоволено скала руки на грудях.
— Пробачте, більше не буду, — відповідаю награно.

 

Читати продовження