Ще трішки і перемога

Вони украли у нас уже 34 дні життя. І тисячі життів наших людей. Відібрали так, мов мають на це право. Не відчуваючи жодної провини за скоєне, втративши усе людське.. хоча, чи було воно, те людське у них взагалі? Мабуть, що не було. Адже не можна ось так у один день перетворитись з людини у нелюда? Мабуть, неможливо.

Залишились зруйновані міста та загублені, відібрані життя під завалами колись теплих та затишних домівок. І подекуди жевріє вогник життя, серед сірих, зруйнованих уламків старої реальності. Того життя, якого більше ніколи не буде.

Найстрашніше у всьому цьому те, що ми змогли навчитися жити у світі, де є війна. Таке страшне вміння і у той же час – таке необхідне. Така страшна реальність, де у моєму мирному світі, в якому ми усі жили та були щасливими.

Сьогодні у місті бачила сотні людей. Вони усі були різними.. але серед них вирізнались ті, хто були свідками того пекла. У них очі порожні. Серед десятків людей, що поспішали у своїх справах, серед десятків тих, хто стояв у черзі, хто розмовляв з кимось. Вони стояли, мов загублені. Озирались довкола, мов нічого не розуміли. Мов очікували чогось.. і явно не чогось доброго та спокійного. І той біль, який вони буквально випромінюють, це найгірше, що можна відчути та побачити. Вони люди, такі самі як я, як ви.. але всередині у них відбулось те, що і уявити страшно. Всередині них поселилась війна. Та війна, яку ми зобовʼязані перемогти, а потім вилікувати. Щоб кожен із них міг жити щасливе, повне життя. Не озираючись назад і не пригадуючи всього цього кожної ночі. Адже ночі для усіх нас стали найстрашнішим часом доби. Вдень якось не так страшно. А коли вночі починається сирена, то кров у жилах стигне від жаху.

І знаєте, ми робимо це. Кожен, хто як може.

Кожен на своєму фронті, часто невидимому. Але кожен робить максимум з того, що у його силах. І я дуже вдячна кожному із наших авторів, які разом зі мною продовжують створювати світи, у яких війни немає. Світи, куди наші читачі можуть втекти, бодай на кілька годин. Світи, що виступають своєрідною психотерапією, даючи змогу відволіктись та знайтти відповіді на якісь свої, внутрішні запитання. Я чесно щаслива, коли мої читачі посміхаються. Бо знаю, що навіть у такі темні часи, я можу додати краплинку радості. А з маленьких краплинок складається океан.

Я буду продовжувати писати і сподіваюсь, що усі ви у безпеці. Щиро сподіваюсь, що невдовзі цей жах закінчиться і ми ніколи більше не будемо відчувати того тваринного жаху, що заціплює тіло. Знаю, що коли усе закінчиться на нас чекає багато роботи, як фізичної так і емоційної. Але ми усе подолаємо, адже ми разом, а це головне❤️

Слава Україні!!