Я все ще тут

Вирішила сьогодні вийти до вас. 11 днів, а здається, мов декілька років минуло, якщо чесно. Усі живемо з мрією та вірою у перемогу, щиро бажаємо почути два слова "Війна закінчилась", очікуємо коли з нашої землі зникнуть вороги. І я вірю що це буде дуже скоро.

Писати я й досі не можу. Ідеї є. Сюжет "Соціального експерименту" прописаний до самого кінця.

23 лютого я, як завжди, гуляла увечері з чоловіком і на небі були такі зорі. Таке чисте небо, жодної хмаринки, лише безкрає небо, усипане мільярдами зірок. І всередині було так добре, так затишно. Були мрії на майбутнє. Ми збирались у подорож, придбали нову валізу.. у яку наступного дня я мусила скидати документи та медикаменти за списком до тривожної валізки. А потім перекладати усе це у сумку для спортзалу, бо з валізою бігти до укриття не можливо. 

Зараз це здається чимось.. далеким. Мов ціле життя тому, хоч минуло лише 11 днів.

У мене розвинувся синдром Фантомної сирени.. ще з самого ранку 24 лютого. Але зараз я можу спати. Перші три дні взагалі не могла заснути. Життя перетворилось на очікування. Очікування чогось. Очікування сирени, очікування відбою сирени, очікування закипання чайника, щоб випити заспокійливого чаю, очікування новин. 

Я точно знаю скільки часу потрібно, щоб зібратись, підготувати квартиру та добігти до укриття. Ніколи не думала, що ці знання знадобляться. Придбала пляшечку йоду. Ніколи не думала, що йод – такий дефіцитний, та й не користувалась я ним ніколи. Ніколи у житті не говорила рідним, що люблю їх, стільки разів.

Мені, як і всім вам страшно. Страх, лють, бажання миру, сльози і молитви – усе це сплелось воєдино і я уже не розумію де закінчується одне та починається інше. Тому і не можу писати. Обидві книги, що зараз у процесі, повинні були бути добрими, веселими.. 23 лютого я вирішила додати до однієї з книг пісню "Ніч яка місячна..", а зараз розумію, що остання місячна ніч була саме тоді, 23 лютого. А з 24 я не розрізняю що на тому небі. Хоча ні. Розрізняю. Нещодавно злякалась сяяння Венери, бо вона здалась мені надто підозрілою. Дожились. Я народилась та виросла у приватному будинку і любила вечорами дивитися на зорі, а тепер боюсь що побачу там ракету. Я навіть з квартири вийти боюсь, якщо чесно. 

Коли усе це закінчиться на нас чекає довгий шлях відновлення. Відновлення країни, яку ми неодмінно відбудуємо! Відновлення своєї психіки. Та відновлення довіри до інших народів. Ми впораємось. Ми вистоїмо. Ми – сильна нація. Але боляче, що силу цю довелось проявити у таких страшних умовах.

Ми ж гостинна та дружня сімʼя, так, саме сімʼя, бо кожен із нас майже родич. Якщо так розібратись, то наші рідні є по всій Україні. Нас виховували та навчали бути привітними, гостинними, дружніми та турботливими. І я вірю, що коли усе це закінчиться, ми такими будемо знову. Збиратимемось разом не від повітряної загрози, а щоб поспілкуватись за одним столом. Розмовлятимемо не про події і "Дай Бог щоб його збило ППО", а про свої прості, буденні справи, розповідатимемо хто і що прочитав та чиї діти у які гуртки ходять. І вірю, що ми більше ніколи не боятимемось різких звуків, не здригатимемось та спатимемо міцно, бо усі наші рідні живі та у безпеці. Я вірю в це, чесно. Навіть плани будую, щоб трохи відволіктись. Хочу написати книгу для дітей про міфи. Люблю я міфологію. І, мабуть, читатиму цю книгу своїм дітям, які неодмінно будуть. 

Тримаймося, мої любі. 

P.S. Я б хотіла трішки пояснити щодо мого спевдоніму. Соль – це скандинавська богиня сонця. Тож ні, мінералу російською мовою тут немає)