10 фактів про мене | Флешмоб

Привіт ♥

Вирішила приєднатися до флешмобу від Софії Вітерець. Не знаю, на стільки новимими будуть наступні факти, але всі в одній купі вони точно вперше... 

Тож... Факти: 

1. Історія мого псевдоніму почалася значно раніше, ніж я взялася писати щось серйозніше дитячих оповідок в дівчачому блокнотику. Та й обирався він не як письменницький. В підліткові роки я вела щось схоже до електронного щоденника, в якому описувала свої думки та почуття, підписуючи пости спершу Chameleon, а згодом - Tory Chameleon (десь на просторах Інтернет все ще можна надибати ці "компромати"). 

Я себе завжди асоціювала з хамелеоном. Ці рептилії змінюють свій колір через зміни в навколишньому середовищі і навіть у власному настрої (а не лише з ціллю замаскуватися), а у мене такі ж мінливі емоції, які я абсолютно не вмію приховувати. Навіть якщо я мовчу, моє обличчя мене видає. Щодо Tory, то тут зрозуміло. Це скорочення від Вікторія. Додам лише, що так мене називала мама, коли я була зовсім маленькою (на стільки, що навіть не пам'ятаю, а знаю лише з її слів). Можливо, через це саме цей варіант мого імені мені здається  таким теплим і близьким.

2. Свідоме бажання писати у мене виникло років у 8-9, під впливом книг Джоан Роулінг про хлопчика, який вижив, але вигадую історії я як мінімум весь час, що пам'ятаю себе. Кажуть, "сов" і "жайворонків" не існує, але я, втім, завжди була і є затятою совою. Однак ясна річ, що в дитинстві мені ніхто б не дозволив довго засиджуватися. Так, я лягала і вигадувала історії в своїй голові, уявляючи себе їх частиною. То була моя власна альтернативна реальність і я доволі довго навіть не задумувалася над тим, що нею можна з кимось поділитися. Та відкривши для себе світ Гаррі Поттера я спіймала себе на думці, що хотіла б дарувати людям такі ж незабутні емоції, яка сама тоді відчула. 

3. Я пишу "не те, що хочу". Думаю, логічно, що дівчинка, яка надихнулася книгами Роулінг захотіла писати у фентезійному жанрі. Втім, у моєї фантазії інша думка. Вона підкидає мені переважно реалістичні сюжети, які іноді межують з містикою чи фентезі. Можливо, для омріяного жанру ще не настав час (не доросла), чи просто це "не моя" територія. Втім, я люблю кожну свою історію і не шкодую про жодну хвилину, витрачену на їх створення. 

4. Мене тягне на жанрові експерименти. Ні, я розумію, що цим я нікого не здивувала, бо вже писала і детективи і в гумористичному жанрі, і більш відверту повість... Та оцінюючи об'єктивно, всі вони є лише частковими експериментами, які не далеко відскочили від типових для мене творів. На разі я маю цілих три задумки в абсолютно різних жанрах (розповідаю, але поки що нічого не анонсую): дитяча повість (про пригоди котів на основі конфлікту між дворовими і домашніми улюбленцями; не впевнена, що подібне буде доречним на Букнет), підліткова (в стилі "Зачарованої Десни" Довженка і не без гумору, на основі моїх власних спогадів; гадаю, робота над цим твором затягнеться на довго, бо його ціль - зібрати теплі, кумедні, а місцями навіть божевільні дитячі спогади про літні канікули, що я проводила у селі, а також сказати останнє "дякую" моїм дідусю і бабусі, які вже не з нами, тому на разі я навіть не знаю, чи буду десь публікувати)  і еротика (планую як разову акцію, але... не повірите, хвилююся, що занадто добре зайде. Тут таке люблять почитати, а мені геть не хочеться закріпити за собою статус автора романів 18+, не подумайте, нікого не засуджую, просто сама лише на цьому зосереджуватися не хочу). 

А, так, до слова, друге значення мого псевдо криється в тій самій тязі до різних жанрів ;)))

5. Іноді задумки творів мені приходять уві сні. Зазвичай, це 1-2 туманні сцени, навколо яких я вибудовую сюжет. До історій навіяних Морфеєм відносяться "Спокій", "Еліна зі снігової кулі", "Сни від купідона" та "Стара жінка-контролер". 

6. Мені подобається вести літературні блоги. Хоча не впевнена, що це можна назвати так гучно. В будь-якому разі я пишу про книги, що прочитала і оформляю цитати з них, бо мені це подобається. Я хотіла б, аби мої пости привертати увагу нових читачів, але... дивіться наступний пункт.

7. Я абсолютно не вмію просувати та рекламувати. Ні себе, ні твори колег. Хоча, можливо, мені просто не вистачає необхідного нахабства. Для мене опублікувати одну картинку десяток разів на десятку сайтів, чи штампувати купу постів щодня - це занадто нав'язливо. А якщо задуматися, то реклама мусить бути нав'язливою, аби спрацювати. 

8. В мене забагато захоплень. І це часом негативно відображається на письменницькій діяльності. Я малюю (більше для релаксації, не вважаю, що маю задатки худодника), вишиваю, шию м'які іграшки (в шкільні роки доволі довго ходила на гурток), плету з бісеру (переважно квіти), роблю різні штуки з паперу (зокрема, але не лише, квілінг та оригамі), фотографую (знову ж, більше для релаксу, переважно квіточки, котиків і всяке таке красиве, навіть окремий акаунт в Інстаграм маю). Звісно, письменництво - то вже давно більше, ніж просто хобі, але все ж...  Можна було б сказати, що я просто ще не знайшла себе, чи просто скакаю з одного на інше, але біда в тому, що... що всі ці захоплення в мене з дитинства. Я доволі постійна людина в цьому плані. Мені щось або "заходить" і лишається, або я до цього скоріше за все більше не повернуся. 

9. Я доволі довго  приховувала свої "нетлєнки". Від усіх і від родини зокрема. Я взагалі інтроверт всім інтровертам, до того ж, не вірила у вартісність того, що пишу. Довго моїм єдиним читачем була моя троюрідна сестра і найкраща подруга за сумісництвом, згодом з'явився хлопець, якого теж було утаємничено. А от розповісти батькам я відкладала, відкладала та й довідкладувалася до того, що мама, яка раз на тисячоліття заходить в Інстаграм зайшла туди і надибала мої пости з цитатами. Пам'ятаю, заходжу і бачу її лайки та коменти. Притримуючи щелепу, почала готуватися до емоційної розмови, а вона мені "не побачила нічого непередбачуваного" і взагалі не розуміє, чого ми досі про це говоримо. 

10. Своїм офіційним стартом письменницької діяльності вважаю день написання новели "Тікаючи від реальності" (зараз вона є у збірці "Теплі історії до кави та пледу"), що відбулося в червні 2017 року. Спроби були і до того, але вони або виявлялися недолугими (чи я їх так сприймала), або закидалися на півшляху. Я все ще не можу назвати себе письменником, але саме з того дня я почала серйозно сприймати себе як людина, яка прагне до цього і, що важливіше, повірила у те, що зможу це зробити. Відтоді не сумніваюся. Якщо щось не виходить, значить, ще не навчилася, а не "не моє". Насправді це моя особиста перемога над власною невпевненістю.  

Варто було б окремим фактом виписати те, що в друкованому форматі я не вмію висловлюватися коротко, але це й так помітно...

Міцно обіймаю,

Ваша Торі