Історії кохання

"Такого я від тебе не очікував!"

Мій чоловік побачив на моєму ноутбуці вкладку популярного сайту знайомств. І відразу ж у нього виникло безліч думок з цього приводу, які він не забарився мені висловити.

 - О'кей, - сказала я, - а коли я гуглила різні види отрут, тебе це не збентежило? Або історії життя найвідоміших маніяків світу?

 - Ну, це ж для книг потрібно було, - після невеликої паузи сказав він.

Ага, а ще тонну наукової літератури про освоєння Марсу, історичні літописи і хроніки 11 століття, праці про історію живопису... і сотні відеороликів на тему "Як просувати книги"))

Я мовчки знизала плечима. Він трохи подумав і сказав:

 - Добре, що ти еротику не пишеш.

 - Добре, - погодилася я.

Бо тоді б його нервова система не витримала споглядання історії мого браузера))

А якщо серйозно, то от дожила до солідного віку, а досі про роботу сайтів знайомств мала дуже приблизне уявлення. Але якщо це потрібно для нової книги - то варто вивчити питання глибше...

Як це робитиме і герой моєї нової книги "Дев'ять з половиною побачень" Ярик Річинський.

Так, це той самий Ярик, син Аліни, героїні роману "Муза" та оповідання "Муза. Нова я"

Після того, як його мама вийшла заміж, він вирішив поселитися окремо і почати самостійне життя. І відразу ж хлопець потрапляє у вир пригод. На роботі ( як пам'ятаєте, він у вільний від навчання час підробляє дизайнером у інтернет-виданні) йому дали важливе завдання - підготувати публікацію про "плюси, мінуси та підводні камені" знайомств он-лайн. А поскільки Ярик дуже відповідально підходить до будь-якої справи, він вирішив зареєструватися на сайті знайомств і  на власному досвіді всі ті плюси й мінуси підсумувати))

Історія виходить цікава, весела і з несподіваною розв'язкою.

Викладатиму я її після завершення "Служниці"

До речі, хто ще тільки роздумує над придбанням цього твору, який уже перевалив за свій "екватор", і читачі  з напруженням стежать за розвитком подій - варто зробити це зараз, тому що після того, як буде поставлено останню крапку, книга зросте в ціні!

Пропоную невеликий уривок із нового розділу "Служниці", який вийшов сьогодні:

Мене охопило відчуття повної нереальності того, що зі мною відбувалося. Так, ніби я спала, і це мені снилось.

— Зав'яжи їй очі, — кинув той із моїх викрадачів, котрий сидів за кермом, і його товариш тут же виконав наказ. На моє обличчя лягла пов'язка з якогось брудного і страшенно колючого шарфа. 

— Кликати на допомогу і робити інші дурниці немає сенсу, — це вже він звернувся до мене. — Зараз ми в'їдемо у промислову зону, тут усе закинуте, навколо немає жодної живої душі. Але все одно нам проблеми не потрібні, тому якщо будеш волати — замотаємо тобі й рота. Зрозуміла?

— Не треба, — сказала я. Боялася, що коли мені тим вонючим шарфом закриють усе обличчя, я точно задихнусь. Вирішила поводитися спокійно і спробувати домовитись зі зловмисниками. Може, вдасться їх обдурити, переконавши у тому, що хочу з ними співпрацювати, а потім якось зможу втекти? 

— Чудово, — чоловік поплескав мене по плечу. — Якщо будеш слухатися, то залишишся жива. Інакше… все може статися.

— Саме так, — пробасив з-за моєї спини Вовчик і ще сильніше натиснув мені на шию дулом пістолета.

За звуком двигуна я зрозуміла, що авто сповільнює рух і кудись заїжджає. 

Врешті ми зовсім зупинилися. Я почула, як збоку зачинилися дверцята водія, і тут же відчинилися передні пасажирські дверцята, мене безцеремонно схопили за руку і витягли з машини. 

— Спокійно, йдеш, куди я скажу, і не рипаєшся, — звелів прокурений голос Вовчика. — Пістолет у мене досі напоготові.

Я мовчала. В голові було зовсім порожньо, від стресу всі думки кудись позникали, і хоч я намагалася зібрати їх докупи і придумати якийсь вихід із ситуації, це не дуже виходило.

Вирішила поки що робити все, що мені скажуть, і діяти згідно обставин. Зрештою, поки з очей не знімуть пов'язку, я все одно не зможу втекти. Значить поки що план-мінімум: вмовити своїх викрадачів розв'язати мені очі і переконати, що я на їхньому боці і хочу їм допомогти.

"А чи вони повірять?" — скептично промовив мій внутрішній голос.

Значить, треба робити усе, щоб повірили… Про те, що я сама замінила справжній документ із Владового компа на фальшивий — ні слова, буду стверджувати, що то, мабуть, він сам боїться хакерів, от і поміняв файли місцями, дав їм неправильні назви. А звідки мені було знати — вірна інформація чи ні? Я ні в чому не винна, тож маю їх переконати, що коли вони мене відпустять, я роздобуду для них справжні дані потрібних їм людей. А вже коли зловмисники мене відпустять, я більше не буду такою дурепою. Одразу розповім усе Владу, звернуся до поліції. Адже, мабуть, і замах на нього — це справа рук цього так званого "друга". Я вже добре зрозуміла, що він бреше, як дихає, і всі його слова — суцільна вигадка.

— Обережно, красуне, тут сходинки, не розтовчи своє гарненьке  личко, воно тобі ще знадобиться, — мене безцеремонно підхопили під руки, смикнули вперед.

— Зніміть, будь ласка, пов'язку, — попросила я. — Так буде всім зручніше.

— Знімемо, але не зараз. Давай, воруши копитами, — мене штовхнули в спину, так що я дійсно спіткнулася і мало не впала. 

Далі йшла мовчки, тільки рахувала кроки, хоча й сама не знала, навіщо мені цей підрахунок.

Ми двічі звернули, тоді знову піднялися на кілька сходинок. Навколо було холодно, як надворі, хоча ми й знаходилися, вочевидь, у приміщенні. 

З моїх очей стягнули пов'язку, і я мимоволі замружилася, бо вже встигла звикнути до темряви, а тут було неприємне синювате світло, яке випромінювала люмінесцентна лампа під стелею.

Взагалі приміщення здалося мені схожим на якийсь склад  — цегляні, так-сяк поштукатурені і побілені вапном стіни, на підлозі зачовганий лінолеум, вікон не було зовсім, лише невеликий квадратик вентиляційної решітки під самою стелею. 

Біля дальньої стіни стояли якісь ящики, один на одному. Двері були металеві і щільно зачинені. У той час, як мене сюди заводили, я чула, як ключ повернувся в замку, коли кімнату відчиняли, а потім знову —  коли двері замикали. Втекти звідси, вочевидь, було неможливо, принаймні, поки чоловіки знаходились тут. 

— Значить, вирішила нас надурити? — той, що називав себе другом Влада, докірливо дивився на мене, похитуючи головою. — Ай-я-яй, як недобре вийшло! Тебе в дитинстві не вчили говорити правду? 

Продовження читайте ТУТ!

До нових зустрічей!

Не забудьте натиснути кнопку "Відстежувати автора" у моєму профілі, аби нічого не пропустити!