Привіт усім!

І цього суботнього ранку - для вас новий етап читацької вікторини, та новий уривочок із моєї книги, де героїня потрапляє у складну ситуацію.

Підказка - це історичний роман!

***

Перед тим, як лягати спати, Ірина завжди заходила в кімнати до дітей, проказувала разом з ними вечірню молитву, цілувала кожного та бажала солодких снів. Так було й цього вечора.

Повернувшись до своєї опочивальні, вона вмилася, зняла сукню, та, сівши в кріслі, заходилася розчісувати своє довге біляве волосся. Княгиня звикла  все робити сама — одягалася, зачісувалася. Не любила залежати від когось, зокрема від служниць. Знала про їхню любов до пліток та переказування різних небилиць про своїх господарів, тому старалася не впускати нікого близько у своє життя.

Часом шкодувала, що вірна подруга Дана залишилася в Києві. Тут, у Новгороді, в неї не було близьких наперсниць, кому могла б довіритися, розкрити душу. Тому зараз почувала себе самотньою і засмученою.

Свічка на столі вже майже догоріла, а Ірина досі сиділа з гребенем в руці та дивилася на своє відображення в дзеркалі. Бачила, що її стан уже не такий тонкий, як у юності, біля очей з'явилися невеликі зморшки, кутики губ були сумно опущені. А незабаром знову стане важко ходити, набрякатимуть ноги, обличчя вкриється плямами. Чому у жінок така тяжка доля? На це питання ніхто не знав відповіді. Священники говорили про гріх праматері Єви, але хіба Діва Марія та її Син  не спокутували його? Чому люди продовжують хворіти та відчувати біль? Чому в таких муках і стражданнях приходить у світ нове життя? 

"Може, я взагалі помру при цих пологах, — думала вона. — Щоразу, коли має з'явитися на світ дитина, панотець велить сповідатися і причащатися, бо ніхто не знає, чи переживе породілля цей день. Чомусь мені так тяжко, можливо, душа передчуває щось недобре? Але я так хочу жити!"

Сльози самі набігли на очі й потекли по щоках. Вона не втирала їх . Як заклякла перед дзеркалом, так і сиділа, заплющившись, поринувши у свої роздуми.

І тільки тихий стукіт у двері змусив молоду жінку здригнутися.

— Хто там? — сторожко запитала вона.

У коридорі панувала тиша, аж навіть на якусь мить Ірині здалося, що там нікого немає, а стук у двері їй почувся.

Проте за хвилину до неї долинув притишений голос, який змусив молоду жінку стрепенутися і впустити гребінець на підлогу. То був Олаф. Він таки насмілився прийти до неї!

— Кохана, впусти мене, будь ласка, — його голос був таким ніжним, що у неї прискорено забилося серце. Так давно ніхто не називав її "коханою". Ярослав не був схильний до ласкавих слів, зазвичай звертався до неї просто на ім'я. А їй так хотілося часом почути щось приємне і ласкаве з його вуст!

— Олафе, навіщо ти прийшов! — вона зіскочила з крісла й, як була, в одній сорочці і босоніж, кинулася до дверей. — Іди звідси, бо матимеш великі неприємності!

— Я помру з туги, якщо ти мені не відчиниш, — почулося з того боку дверей. — Нехай мене потім уб'ють, але я хочу востаннє обійняти тебе, торкнутися поцілунком до твоїх уст…

— Олафе, що ти таке кажеш! Я заміжня жінка, — вона відчувала, що її слова звучали непереконливо, голос тремтів, ноги раптом стали, мов дерев'яні, так що їй довелося прихилитися до дверей, аби не впасти. А голос Олафа звучав зовсім поруч і бентежив її, викликав змішане почуття сорому та бажання піддатися на його вмовляння.

— Я довго думав, моя кохана Інгігердо, — здається, він умисне назвав її не руським ім'ям, а даним при хрещенні, шведським. — Для мене було великою помилкою одруження з твоєю сестрою. Твій батько переконав мене, що так буде краще для всіх нас. Але я не кохав Астрид, а вона не кохала мене. Обіймаючи її, я уявляв тебе на своєму ложі. Бо тільки ти завжди жила в моєму серці...

Ірина вражено мовчала. Невже норвезький король  говорить правду? І дійсно усі ці роки він кохав її й думав про неї?

А Олаф продовжував умовляти її:

— Моя найдорожча, давай втечемо звідси, з цього непривітного Новгорода, від твого суворого чоловіка. Сядемо на корабель, що йтиме до Скандинавії. Оселимося десь у твоїй рідній Швеції, будемо жити мирним, спокійним життям. Тільки ти і я, і нікого більше...

Ірина поклала долоню на засув.

 Вона вже була готова відчинити та впустити Олафа до своєї спальні. Їй здавалося, що вона спить і бачить сон, де все навколо було якимось нереальним, дивним. І вона сама здавалася собі ніби якоюсь іншою жінкою, а справжня Ірина дивилася на цю  жінку з боку, і не могла впливати на її вчинки.

— Ну що ти, люба, згодна втекти зі мною? — шепотів Олаф, здавалося, прямо їй на вухо. — Я буду кохати тебе, турбуватимусь про тебе. Ніколи більше ти не будеш плакати, кожен, хто образить тебе, поплатиться за це своїм життям. Ну скажи, чи згодна ти стати моєю дружиною?

Ірина слабо зітхнула. Щось не давало їй спокою, муляло, неначе гострий камінець, що потрапив до черевика.

— А мої діти? — зрештою вирвалося у неї. — Вони поїдуть з нами?

Олаф замовк, здавалося, він щось обмірковує. Можливо, в його запамороченій бажанням свідомості не знайшлося місця такому "приземленому" поняттю, як четверо малих дітей. А ще ж був і його власний, п'ятий.

— Діти? — перепитав він. — О, знаєш, діти — то ж власність їхнього батька. Не думаю, що Ярослав при розлученні віддасть їх нам. Але з нами буде жити Магнус, а потім народяться ще наші спільні малюки…

Рука Ірини, що досі лежала на засуві, здригнулася й опустилась. 

— Олафе, — вона плакала, сльози душили її. — Прошу тебе, йди звідси! Я все одно тобі не відчиню!

— Але чому? Ти ж кохаєш мене, а я тебе! — обурився він.

Але вона вже його не слухала. Швидко відійшла від дверей, впала на ліжко, накрила голову подушкою, аби більше не чути тих  улесливих слів. Її плечі здригалися від тяжких ридань, голова розколювалася від болю.

Ірина сама не помітила, як провалилася чи то у сон, чи в безпам'ятство…

***

Сьогодні на цю книгу діє знижка 25%!

Не пропустіть!

Пишеться продовження))