Я підстрибнув. Легко перелетів через чергову погано припарковану тачку, торкнувшись до неї лише долонею. Очима вловив спалах світла в метрах тридцяти від мене.

Ворог наближався, та я все ж встигнув пірнути з Зеленої у перший-ліпший темний провулок.

Озирнувся навколо, побачив пожежну драбину та усміхнувся.

Зробив глибокий вдих та видих. Вони почали гнатися за мною раніше, ніж я очікував... Ну хоча б почали. А то що, я дарма ці сфери вкрав? Ніби у нас того добра не вистачає...

Відкат від попереднього використання закляття ще працював, і відповідно, я все ще залишався найневезучішим темним магом Львова й околиць. Дядько точно б сказав, що я надто ризиковий. А брат би посміявся.

Ліхтар на вході у провулок почав мерехтіти і відволік від роздумів.

— Використання магії поблизу жилих будинків — порушення статуту, — сказав хлопець приблизно мого віку, може трохи молодший.

Ще пару секунд. Треба затримати його всього на пару секунд. З моєю удачею йому ніколи не спіймати мене.

— Такий малий, а вже коп? — я усміхнувся, обережно закочуючи рукав на лівій руці, щоб відкрити зап’ясток.

— Руки вгору, вас буде затримано, — він почав рухатись у моєму напрямку.

І саме в цей момент я відчув, що відкат від закляття нарешті скінчився.

— Пробач, але мені вже час, — я усміхнувся і до крові різонув нігтем по своєму зап’ястку. — Сорт інстантанія.

Різкий спалах червоного кольору змусив незнайомця заплющити очі, а я підстрибнув, схопившись долонями за стару пожежну драбину. Удача почала працювати, і за дві секунди я вже був на даху.

Все ж не зараз. Не хочу дати їм спіймати мене сьогодні. Тим паче, коли проти мене всього один світлий жовторотик. Дем'ян засміє.

Почав бігти дахом будинку в напрямку сховища темних.

— Стояти! — почув позаду себе, після чого відчув потік магічної енергії: вартовий запустив якесь закляття, однак моє шосте чуття під час сорт інстантанії було настільки розвиненим, що я міг ухилятись від будь-чого навіть із заплющеними очима.

— Стій! Поліція! — світлий продовжував кидатись в мене закляттями, однак жодне з них так і не потрапило в ціль.

Трохи пришвидшитись. Ухилитись в один бік, потім в інший, присісти, підстрибнути. Рухи давались напрочуд легко. Допоки діяла удача, мене було неможливо спіймати. Якби ця сила не мала ліміту, я би був непереможним. Однак ліміти є у всього в цьому житті.

— Стою-стою! Ні, точніше, спускаюсь! — весело сказав я, прискорюючись перед стрибком на наступний будинок.

У звичайному стані я б ніколи не перестрибнув через таку прірву між будинками, але зараз стрибати було так само легко, як дихати.

А ось татуювання на руці горіло вогнем. Не зважаючи на всю витривалість, яку дядечко тренував у мені з самого дитинства, я відчував, що знов був на межі. Не треба було використовувати удачу на грі з Дем'яном пару годин тому. Ну чому, чому я завжди такий азартний… Хоча, того разу справа була ще й в тому, що я просто не міг дозволити собі програти братові.

— Не відпущу! — гукнув хлопець і запустив у мене магічний блокатор.
Продовження в кінці 1 глави.