— Марк, є розмова!
Я майже відчинив двері на вулицю, коли відчув на своїй руці теплий дотик, підняв голову, переді мною стояла Катріна. Через роздуми про це дівча, навіть, не помітив її.
— Ти знайшла час, бачиш, на прогулянку зібрався… Тобі доведеться відкласти розмову — втомлено відповів я.
Рука знову механічно потягнулася до дверної ручки. Та через мить посередині дверей з’явилася велетенська тріщина.
Я роздратовано глянув на відьму.
— Слухай, Кітті, твоє проживання в цьому будинку надто дорого обходиться — крізь зуби прошипів я,— не роби так! Знаєш, як мені це не подобається, і яке цінне умеблювання в будинку?! З мене вистачило твоїх несамовитих істерик коли ти вчилася володіти силою думки, тоді перетрощила три шафи, і той дуже милий комод, що виготовив сам Пауло в Італії ще в п’ятнадцятому столітті. Хоч двері не трощи, бо навіть відомі реставратори відмовляються братися за відновлення потрощених тобою речей, і не допомагають запропоновані мною гроші, ні цінність самих речей… Ти просто якийсь Халк у спідниці…
— Ні, ми поговоримо зараз! Хвилину заждеш, — впевнено і ніби не помічаючи моїх слів, перебивши, — заявили мені.
— Відбувається щось дивне, все навкруги ніби накривається мороком.
— Не ображайся, але тобі кожного разу перед повнолунням щось мариться та бачиться, вже давно припинив звертати увагу на ці твої викиди сили. А зараз дай пройти.
— Стули пельку і послухай! Зараз не до жартів! Знаєш коли останній раз я відчувала такий викид темної сили?…
На мить повисла мертва тиша, Кетрін була дуже серйозною, в голосі чувся метал. Майже не бачив її такою останні кілька десятиліть, і вже звик до більш спокійної і врівноваженої дівчини в моєму будинку. А зараз вона була, справді, готова заткнути мене ляпасом, якби спробував ще раз порушити тишу. І я знав, коли.., ще до того як вона продовжила.
— Коли був останній серйозний бій, я мала такі самі відчуття, і це може означати лише те…
— Ти відчуваєш це, впевнена?
— Ти сам знаєш відповідь! І це щось дуже сильне, я раніше не відчувала нічого подібного. Мені страшно!
Мить мовчки обдумував, спершу хотів щось додати, та  таки вирішив це трохи відкласти.
— Я все зрозумів, та зараз мушу йти, скоро повернусь, та ми це обговоримо, будемо думати, що робити, як і завжди, — нарешті я попрямував на вихід, в очах аж двоїлося від спраги.
— Марк, ти ж знаєш, що я завжди на твому боці… Не закривайся в собі,— з-за спини пролунав голос Катріни, та я нічого не відповів.