Я знаю, що ти знаєш!

Усім доброго часу доби. Якщо ви подумали, що я з рекламою нової книги, то мушу вас повідомити, що ні розчарувати, ні потішити не можу, усе зависло на стадії «майже».

Нині, уся моя творчість, усі мої книги - така собі ода чоловікам. Вони у мене не супермени, а цей лонгрід сьогодні присвячений мені-коханій.

            Більше десяти років тому (більш точно сказати не можу, бо жінка – це фея, позбавлена якихось часових рамок), коли я була молода й зелена, на одвірках вітряності та недосвідченості виникла ідея книги. Я навіть записувала до неї окремі теги, завела зошиток, нашкрябала чернетку, але далі справа не посунулася. Ну, молодість же! Студентство! В голові метелики, в сраченяті дух пригод. А я завжди знаходила їх на свою непосидючу п’яту точку.

            Одного разу, перед іспитом з психології, замість того, щоб зубрити конспекти, обкластися книжками й скубати на собі волосся, я плюнула на все те з високої дзвіниці й подалася із знайомою в кіно, а потім на піцу. До нас підключилися ще дві мої одногрупниці, так що я підбила дівчат на дуже кепське діло, і ми супер-класно згайнували дорогоцінний час. Знайому звали Оксана, але усі кликали Мацоха.

            Мацоха була уособленням розкутості й простоти. Вона танцювала танець живота, показувала нам, як треба крутити хвилю на пузі, сама шила неймовірні костюми для своїх виступів, курила довгі коричневі цигарки і була компетентним гуру в області сексуальної освіти, а ми на той час – це зелені роззяв роти. Оповідки Мацохи про турків та йорданців з довгими й товстими….хм, душами, для нас, другокурсниць, були вершиною просвітництва.

            А ще я була старостою! Хорошою! В групі навчався угорець – Шімон Барна Золтанович – він навчив мене пити горілку, закушувати оселедцем і занюхувати скибкою чорного хліба. Я досі пам’ятаю, як ми мочили закінчення сесії в кафе в переході, а він кричав мені: «Староста, нюхай, нюхай!» Барні колись присвячу окрему оповідку, бо він допоміг мені набути одну дуже важливу навичку – в будь-якій незрозумілій ситуації вбивати опонента посмішкою. Барна чарівно посміхався, мав рідкі зуби і повальну  харизму. Тільки жаль, що ми загубилися, контакти втрачено, і я не  можу його знайти.

На третьому курсі ми з дівчатами вирішили, що вже достатньо дорослі, щоб сходити на чоловічий стриптиз. Але охоронці клубу не хотіли мене пускати, бо більше п’ятнадцяти мені ніхто не давав. Досі пам’ятаю їхні глузливі пики.

- Паспорт є? – питав один.

- Нема, - чесно кліпала очима.

Звідки мені було знати, що до нічного клубу треба паспорт з собою брати.

- Я так і поняв, - ржав інший.

До клубу все одно потрапила, дівчата допомогли, вламали й переконали амбалів, що я давно повнолітня. Зрештою, отак, через походеньки, з’явився задум, колись, написати книги про подруг, і обов’язково розповісти про чоловічий стриптиз, що й втілила у «Геніальній дурепі».

На четвертому курсі, одного прекрасного дня, в жіночому туалеті, коли у нас відмінили пару через викладача, який любив розказувати про жіночі засоби гігієни замість Ахілла та Гектора, я зустріла зарьовану дівчину. Її конкретно ковбасило. А я вкотре подумала, що уже на щось нарвалася. Не помилилася. З її вуст почула розпачливу історію про нерозділене кохання, про хлопця, який розбив дівоче серце, кинув на поталу байдужості, знехтував почуттями вродливої чорнявки. І я заріклася! Хай мене качка копне, а через мужика отаке влаштовувати не буду, плакати тим паче. Якби ж я знала, що мене чекає попереду, то не поспішала б кричати «ГОП!»

Якщо ви дочитали аж сюди, і замислилися, навіщо вона вивернула на нас стільки тексту – я маю пояснення! Це своєрідна передмова до нової книги.

Добре, що тоді не дописала її, добре, що закинула… На той час мій життєвий досвід і словниковий запас були надто мізерними. В голові гульки, в душі вічна весна. Моя викладачка з української мови хапалася за голову й волала:

- Інна, ти ж розумна дівчина! Староста! Я знаю, що ти знаєш.

Тому, Інна йшла перездавати іспит, нарешті всідаючись за конспекти і книжки, і здавала все на відмінно, але той чарівний пендель був потрібен їй, як жива вода. До речі, викладачку попускало, певно, вона ставила собі уявну галочку, що з мене колись будуть люди. Тепер я дуже вдячна їй за ці прочухани.

А той іспит з психології також здала на відмінно. Увечері поклала конспект під подушку, а вранці поцвіла вражати професора знаннями. Ось і з майбутньою книгою я хочу впоратися на відмінно, а ви мені в цьому допоможете. Чи не так?!