"Повернути втрачене" Новинка від Юліанни Бойлук!

Всім привіт! Сьогодні я з рекомендаціїєю. Ви вже бачили новинку від нашої Юліанночки? Якщо ні, то швидше це виправляйте!

Ця книга зацікавила мене спершу з обкладинки та назви. Мені стало цікаво, манила певна таємничість... «Повернути втрачене» одразу натякає про екскурс у минуле, дає можливість для польоту фантазії, розгортає уяву, яка малює картини... Що таке цінне намагається повернути герой чи героїня? Чи може обоє? Щоб знайти відповідь, я відкрила анотацію. Так розпочалося моє знайомство з новинкою моєї колеги. Захопившись сюжетом на першій сторінці, не могла відірватися, поки не прочитала всі розділи.

Книга лише починає викладатися, тому я запрошую читати разом. Авторка обіцяє нам драму, напружений сюжет і багато ніжності. Історія розпочинається з аварії, в якій один з братів-близнюків гине. А той, хто вижив, змінюється... Його дружина вагітна, але вона не чекатиме вдома, склавши руки. Їй важливо підтримати коханого і знайти правду про те, що сталося того фатального дня. Однак, весь світ навколо неї змінюється, включаючи стосунки з чоловіком... Як поведеться молода жінка? Боротиметься за кохання чи замкнеться в собі? Що приховує герой? І хто ж насправді бажав йому смерті? Чи зупиниться він, убивши одного з братів? 

Анотація до книги "Повернути втрачене"

Цитата з книги:

«Що таке кохання? Той тремтливий клубочок тепла в серці, що не покидає й на мить? Та шалена радість, яку відчувають люди при зустрічі? Той потяг, що змушує в величезному натовпі очима шукати його? Та тривога, що оселяється в душі, коли в дім милого приходить лихо? Чи може кохання — це не почуття, а особливий зв'язок від серця до серця, через який люди здатні обмінюватися енергією, радістю і сповістити про погане через раптову тривогу, якій немає пояснення?

Існує легенда, що колись всі істинні пари могли спілкуватися між собою на рівні аури, як далеко вони не знаходилися б. Потім людство втратило цей дар. Та, можливо, не безслідно...

***

Звісно, я розуміла, що моєму коханому дуже важко впоратися з болем від втрати... і навіть усвідомити цю втрату. Я хотіла допомогти. Підтримати. Авжеж, це важко. Однак, разом ми впоралися. Проте, він ускладнював мені це завдання. Замкнувся, сховався у непробивний панцир. А як достукатися до нього, я не уявляла.

— То ти все ж не хочеш приїхати додому? Може подумаєш? Адже мама все одно весь час приїздить до тебе сюди, а там ми будемо поруч... Обіцяй не бути таким категоричним, — м'яко наполягала я. Він всміхнувся, розігнавши темні хмари на своєму обличчі.

— Добре... Я подумаю... Якщо ти обіцяєш припинити ходити в поліцію і не допитувати слідчого.

— Якщо ти будеш вдома, зможеш контролювати це, — мені дуже хотілося привезти його додому. Здавалося, тоді ми нарешті віднайдемо своє втрачене тепло.

— Це гарний аргумент, — похвалив він. І це було так в стилі Алекса.

Я поверталася додому, згадуючи наше попереднє життя, сповнене щастя, радості, легкої безтурботності. Тепер я не впізнавала свій світ. І витримати все це було важко.»

Читати тут