Флешмоб "Історія мого рецепту"

Приймаю естафету від талановитого автора Роми Аріведерчі й долучаюся до флешмобу "Історія мого рецепту", яку започаткувала винахідлива Марі Керімей. Зізнаюся одразу, описів приготування їжі у моїх книгах немає, але я виправлюсь і обов`язково ще напишу. Проте є багато сцен, де герої снідають, обідають чи вечеряють і звісно роблять це не мовчки. Куштуючи їжу можна багато дізнатися про свого співбесідника, але не факт, що це буде правда. Саме так сталося з героями мого роману "Полонянка". Ділюся невеличким уривком з твору, події якого відбувалися за сніданком:

"Ейнар поспішив до столової й зайняв місце по центру. Перебував у солодкому передчутті перед зустріччю з Мірабель. Вона велично зайшла до світлої зали, закутана в накинуту на плечі ковдру, яку підтримувала руками. Нерозчесане волосся вільно спадало до поясу, надаючи їй природного вигляду. Дівчина гордо підняла голову, поводилася так, ніби зараз на ній не помнута ковдра, а найдорожча сукня у світі. Не промовивши ні слова, вона проігнорувала сервіроване місце праворуч від Ейнара і сіла з іншого боку, навпроти чоловіка. Дивилася з викликом, не ховаючи погляду та не виявляючи покори. Її очі немов випускали отруйні стріли, які цілили в нього.

Принц зробив жест рукою і слуги одразу поставили тарілку зі сніданком біля дівчини. Вона прискіпливо поглянула на їжу та на столові прилади й невдоволено скривилася. Зрештою, взяла виделку і почала їсти свій сніданок. Ейнару подобалося спостерігати з нею. Мірабель його ігнорувала, навіть не дочекалася коли він дозволить розпочати трапезу. Відкрито проявляла зневагу. Проте, через нього убили її чоловіка, тому таке ставлення зрозуміле. Намагаючись говорити якомога лагідніше, його голос пролунав кімнатою.

- Вчора ми не з того почали. Пропоную офіційно познайомитися. Я третій наслідний принц Ікарії, син Вестгейра Агмунда Йєнсена Могутнього – Ейнар Хольм Йєнсен.

Дівчина зацікавлено підняла свій погляд на нього. Подивилася на чоловіка так, наче бачить вперше. Не припиняла їсти та з байдужим тоном назвала своє ім`я.

- Герцогиня Мірабель Гастрел, племінниця короля Алданії.

- Колишнього короля Алданії, – з натиском у голосі виправив її Ейнар. Для нього було важливо, щоб ця жінка визнала його володарем. На обличчі Мірабель промайнула гримаса болю. Весь докір, осуд та страждання, вона вклала у свої слова:

- Через тебе він став колишнім, ти його убив.

Ейнар  відчув як тугий клубок підійшов до горла. Не поспішаючи, взяв склянку соку та повільно смакуючи кожний ковток, спустошив стакан. Він підсвідомо відтягував момент, коли йому доведеться знову поглянути у вічі вдові, чоловік якої загинув через нього. Принц не збирався виправдовуватися, адже кожний, хто йде на війну має бути готовим до смерті. Він пропонував Чарльзу віддати свої землі добровільно, але король відмовився й у цих смертях частково і його провина. Хоч у душі закралися нотки гніву, які готувалися грати свою похмуру симфонію, чоловік намагався залишатися спокійним.

- Не я особисто, мої солдати. Навіть не знаю коли саме це трапилося. В одну мить мені повідомили цю новину і війська Алданії здалися. Шкода, що не всіх взяли в полон, багатьом бійцям вдалося втекли.

Дівчина невдоволено пирскнула, проте змовчала. Ейнар бачив, як незручно їй однією рукою притримувати ковдру, а іншою маневрувати виделкою. Вона заховалася за тією ковдрою вся, поводилася так, ніби на ній зовсім немає одягу. Мабуть, таким чином проявляє бунтарство та відмовилася від запропонованих суконь. Нарешті вирішив втамувати свою цікавість.

- Чому ти у такому вигляді? Невже не можна було щось одягнути?

- Цей кусок тканини, який зараз на мені, сукнею назвати важко. Я провела ніч у чужих покоях, а вранці мене розбудили й не дали часу оговтатись та одразу завели сюди. У чому ж я повинна прийти? У палаці холодно, твої слуги навіть не розтопили камін.

Ейнар здивовано підняв брови догори. Він зовсім не відчував холоду і забув, що люди більш вразливі до температури навколишнього середовища. Не подбав про неї, не забезпечив одягом. Гадав, що слуги самі про все здогадаються. Але відколи це він має дбати про полонених? Хай дякує, що не сидить у сирій темниці. Замість вдячності Мірабель виказувала тільки претензії. Вона не соромлячись їла з великим апетитом і здається зараз забула про свою пиху. Чоловік не міг це не помітити.

- Я гадав, ти відмовишся від сніданку. Вдаватимеш горду мученицю.

- Чого ж я маю таке робити? Їжа, з якої приготовлені ці страви належить мені, – на мить запнулася і продовжила, - як члену королівської династії. Цей палац, і все що в ньому, не твоє, ти - лише загарбник, злодій, той хто не по праву заволодів чужим майном. Якщо хтось з нас і перебуває в гостях, то це ти. Крім того, я нічого не їла від учорашнього ранку. Твої слуги дбали лише про те, як мене роздягнути, а не про те, щоб нагодувати.

Принц міцно стиснув виделку у своїй долоні. Він з усіх сил стримував лють, а разом з нею і звіра який прагнув вирватися назовні. Не відчув як зігнув виделку. Вона  стала схожою на букву «г» кирилицею. Уловив ледь помітну посмішку на вустах Мірабель. Їй подобається його дратувати. Невже знову хоче побачити звірину подобу? Що ж, зараз їй не буде так весело. Жбурнув кляту виделку на підлогу.

- Приведіть гостя, який чекає за дверима."

Ось такий сніданок відбувався у палаці Алданії. Діліться Вашими історіями, передаю естафету усім бажаючим.