Хто зараз у Львові, приходьте на мою презентацію!

Доброго часу доби!

Запрошую на презентацію мого роману "За день до завтра".

Презентація відбудеться 17 вересня о 14.00 у Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці (проспект імені Тараса Шевченка, 13)

Про книгу:

І невеличкий фрагмент з книги:

Небо ясніло зірками, і здавалося, що навіть північний вітер відмовився зривати ще зелене листя тополі, вищої за багатоповерхові будинки. Ґрати тиші минала тільки мелодія цвіркуна та сміх дівчини.

З неба падали зорі, залишаючи ледь помітні кольорові сліди – зелені, сині, червоні, жовті... Почалися обіцяні зорепади.

– Катю, ти глузуєш з мене? – почувся зі сходів невдоволений чоловічий голос.

Катерина випурхнула на дах будинку, справді відправивши небові дзвінкий сміх, наче цілунок. Із синього оксамиту зірвалася зірка у відповідь.

– Катрусю, – покликали з-за дверей, які вже встигли зачинитися. – Я зубами до ручки не дотягнуся.

Усміхнена кучерява дівчина допомогла товаришеві видертися на дах, притримавши двері, доки він виносив колу, чіпси й смажену курку.

– Треба було ікла у вампірів позичити, то дотягнувся б, – пирхнула вона. – Я ж казала, що з даху краще видно, ніж із балкону. Чому ти такий недовірливий, Максе?

Троє в сіро-синіх костюмах вільного крою, навіть віддалено не подібних до земної моди, стояли перед величезним екраном, а небо дивилося на них тисячами зірок. Із цього боку зірки були колючі, непривітні, яскраві. Блакитно-зелена куля з білими патьоками хмар швидко наближалася до корабля.

– Командире, ми перехоплюємо їхні сигнали, – молодий чоловік за пультом, де танцювали кольори, вимальовуючи іскристі знаки, озирнувся до них.

Юнак був дуже схожий на людину, і за людськими стандартами йому б не дали і двадцяти п’яти. Але розріз очей трохи ширший, ніж у людей, білки майже відсутні, а зіниці помітно пульсують.

– Зв’яжіться з урядом планети. Діємо за звичним алгоритмом, – не обертаючись, наказав командир. – Що повідомляють аналітичні машини?

– На п’яти континентах сотні тисяч поселень, розгалужена система доріг, – доповів інший чоловічий голос. – Один континент під товстим шаром криги. Озоновий шар планети досить пошкоджений, що також свідчить про промисловий розвиток.

Планета на екрані займала вже третину неба.

– У них нема єдиного уряду, – спокійно доповідав перший голос. – Ми перехоплюємо сотні хвиль. Ритмічні малюнки мов і діалектів часто дуже відрізняються.

– Вивести один із сигналів на екран.

Бридка отруйно-яскраво розмальована студія з’явилася прямо в повітрі. На кривому пухкому помаранчевому кріслі невимушено напівлежав ведучий, вдягнений у білий смокінг у червоних і чорних плямах і зелену краватку-метелик. Публіка шалено аплодувала.

– Декодери мови, – жінка, яка стояла праворуч від командира, скривилася, побачивши таку невиліковну відсутність смаку.

Голос прилизаного чорнявого ведучого раптом став зрозумілим.

– Зустрічайте! Зустрічайте в нашому суперовому ток-шоу шановного прибульця, гостя з Альфи Центаври! – ведучий підхопився, несамовито плескаючи в долоні.

У студії з’явився інопланетянин у зеленому гумовому комбінезоні з антеною на голові й зоряною мапою в руках, де червоним чорнилом була обведена його батьківщина.

Накази чоловіка ліворуч від командира були лаконічні й точні:

– Підключитися до їхніх інформаційних систем. Зіставити цю зоряну мапу з нашою. Проаналізувати інтонації і словесні конструкції та смислові й емоційні підтексти.

Ще два маленькі екрани розкрилися обабіч великого. На одному з шаленою швидкістю пролітали яскраво-сині написи, на другому одна зоряна мапа накладалася на іншу.

– У цьому районі немає заселених планет, – командир вдивлявся у тривимірну мапу.

– "Прибулець" – будь-який не землянин, – тим часом монотонно повідомляла машина, – будь-яке інопланетне створіння. "Ток-шоу" – розважальна програма, яка передається на велику відстань через мережу телебачення. Зазвичай її обслуговують журналісти.

– Вони використовують технології для розваги? – здивувалася жінка.

– І дуже схожі на нас за зовнішніми ознаками, – додав чоловік. – Розгорнуте поняття "журналіст" на додатковий особистий екран.

– І такими вони нас сприймають? Прибульцями? – за наказом командира зображення зупинилося на зеленій гумовій пиці гостя з Альфи Центаври.

– Проаналізувати інші канали на наявність програм такого типу. Виділити відсоток інформаційних повідомлень.

Екран слухняно видавав сині креслення і цифри.

– Найбільш розгалужена мережа комунікації – телебачення, діапазон хвиль...

По екрану знову ковзнули цифри.

– Треба повідомити їм про нашу присутність. Та чи сприймуть вони нашу заяву серйозно? Чи вона загубиться серед таких... – на обличчі жінки не було зморшок, тонкі, мальовані риси, як і в усіх присутніх, окрім командира, що здавався літнім, темне волосся, зібране на потилиці.

– Стрельнути по ним – і край. Швидше полетимо звідси, – чоловік дивився на свій маленький екран. – Ми вже маємо зображення.

– Зображення на головний, – жінка граційно зробила крок до екрана. – Зміна малюнка за секунду.

Ліси, гори, моря Землі закрутились у дивному калейдоскопі – міста, пасовиська, вівці, люди, і знову міста, люди, океан, міста, люди.

– Пропоную скористатися їхньою мережею телебачення. Ситуація подібна до №15. Це найкоротший шлях до порозуміння.

Один з екранів відобразив серйозне обличчя темношкірого диктора новин, який швидко розповідав про незвичне й мальовниче явище – метеоритну зливу, та запевняв, що метеорити не зашкодять планеті.

– Але як вони поставляться до нашої заяви? – командир підійшов до жінки, тепер дві постаті просвічувалися крізь великий екран. – Зважаючи на їхні уявлення про прибульців, – слово йому явно було не до смаку. – Моя пропозиція: залучити їхніх журналістів. Нараяно, Зійане, яка ваша думка?

– Журналісти, що володіють провідними мовами, звичні авторитетні голоси для мешканців планети, – вона замислилася і швидко вирішила: – Підключитися до баз даних провідних каналів. Шукати по візуальному збігу, – це вже до машини.

– Я не такий розумний, як Нараяна, – осміхнувся Зійан, дивлячись, як на її екрані спалахують фотографії з характеристиками й координати місцезнаходження. – На мою думку, марна робота, але перекладачі почали готуватися до контакту. З вашого дозволу, командире, я приєднаюся до них.

Зійан широкими кроками попрямував геть.

– Зійане, найскладніша мова – моя, – гукнула Нараяна.

Він озирнувся.

– Не дає спокою власне досягнення на мільйон знаків? Вони примітивні – лише сорок тисяч. І чотири найскладніші щойно розібрали.

– Тоді наймелодійніша з тих, що залишилися, – гордовито мовила Нараяна, і на мить у її очах блиснула зневага, породжена бажанням перемогти у змаганні.

Зійан кивнув і продовжив рух.

Задимлені міста із забрудненими вулицями захопили екран.

– Території моєї мови. Шукати, – Нараяна пильно вдивлялася в зображення, поглинута його осмисленням.

На сусідньому екрані менш серйозний диктор повідомляв про дивні спостереження в кількох країнах, неначе щось затуляє зірки, але пристрої не підтверджують наявність якихось аномалій. Диктор робив припущення, що це пов’язано з метеоритною активністю.

– Вони відчувають, що ми тут, але не бачать, – командир простежив за поглядом Нараяни.

На екрані, на даху будинку цілувалася молода пара, поцілунок усе тривав і мав обірватися з миті на мить. Щасливі, вони й припустити не могли, що хтось із неба за ними підглядає.

Раптом дівчина глянула вгору, зображення співпали.

– Катерина Славська, журналіст, репортер-початківець, двадцять чотири оберти планети, – повідомила машина.

– Я вибираю її, – холодно мовила Нараяна.