...коли авторка міняється місцями з героїнею...#6

Мої вітання, дорогі читачі! Подивилася я на свою сторінку і побачила, що вас уже понад 700! А це означає, що рубрика  "Коли авторка міняється місцями з героїнею" знову тут. Для новеньких пояснюю: з кожною новою сотнею відстежувачів моєї сторінки я знайомлюся, розповідаючи історію з власного життя.

Що ж цього разу? Вже давно обіцяла розповісти про того, хто надає мені сили, підтримку, енергію і наповнює кожен мій день любов'ю. І настав час виконувати обіцянку. Тим паче, є гарна нагода - якраз позавчора ми відзначили четверту річницю шлюбу. Тому зараз Авторка буде як ніколи близька до своїх Героїнь і розкаже історію кохання :)

Герой її роману ;)

Героїня познайомилася з Героєм (назвімо його так) в останні дні похмурої осені, яка принесла їй 25-річчя, а йому - 29-річчя. Осінь здавалася похмурою, навіть депресивною, бо Героїні важко давалося виборсатися з творчої кризи, настав період самотності, коли найближчі друзі були далеко, а сердечні терзання за минулим все не залишали у спокої. Усе, що її тоді рятувало - музика. Ну, і врешті зустріч з Героєм.

Не сказати, що вона закохалася з першого погляду (Героїня так взагалі ніколи не вміла), але однозначно прониклася симпатією. Він був розумним, серйозним, таким, від якого буквально віяло надійністю. Героїня вирішила: те, що треба (чи то пак, той, хто треба).

Так випало, що перше їхнє побачення відбулося у перший день зими. Вони пішли у ресторан на площі Ринок і вибрали столик на третьому поверсі, де якраз грала жива музика. Через ту музику спілкування було... ем, ну можете собі уявити. Побачення проходило приблизно так: Героїня щось запитує - Герой відповідає - вона нічого не чує, тому киває і усміхається... Пізніше Герой зізнається, що та її усмішка й запала йому в серце.

Того ж вечора він одразу й запросив її на наступне побачення. А потім третє, четверте й так далі...
Зима видалася сніжною і прохолодною, тому вони зустрічалися у різних теплих місцях. Кав'ярні, ресторани, кіно, театр...

І якось так все було, що Героїня навіть не сумнівалася: ось це ті стосунки, які приведуть до вінця (чи може просто дуже сильно цього хотіла).
Тільки не думала, що так швидко.

На календарі було 16-е лютого. Героїня працювала собі спокійнісінько за ноутбуком (вона вже тоді мала роботу з дому), коли Герой написав з пропозицією сходити ввечері в один ресторанчик, який їй раніше сподобався. Вона здивувалася: тільки ж позавчора, на День святого Валентина, були у ресторані. Виглянула у вікно і скривилася - сніг тане, під ногами сльота. А ресторанчик навіть не в центрі, оце після роботи пересідай з однієї маршрутки на другу, щоб дістатися... Героїня подумала і відмовилася, запропонувала просто зустрітися в центрі міста, а там видно буде.

Герой погодився, але минула заледве година, як написав знову. Мовляв, "колега віддав зайві квитки на короткометражки про кохання, сходимо?". Кінотеатр був у центрі, тож на це Героїня погодилася.

Отож настав вечір, вона завершила роботу, поспіхом зібралася, сіла на великий міський автобус і поїхала на побачення. А щойно вийшла з автобуса, одразу ж отримала в руки великий букет ніжно-рожевих троянд. І навіть тут ще нічого не второпала, бо Герой приходив з квітами майже на кожне побачення.

Второпала вже, коли він взяв її за руку, відвів від зупинки у якийсь напівтемний закуток і там опустився на одне коліно прямісінько у... калюжу (хоча через сльоту весь тротуар був суцільною калюжею). Але, мабуть, через хвилювання калюжа його бентежила менш за все. Тож спокійнісінько стоячи коліном у воді, Герой дістав маленьку коробочку з каблучкою і почав щось говорити. Героїня розуміла, що відбувається, але слухала неуважно. По-перше, тому що одразу розплакалася від емоцій. По-друге, тому що весь час думала про його бідолашне коліно (штани вже промокли, на вулиці холодно, а раптом потім мороз, це ж зима, а не літо...).

Герой помітно нервувався, говорив швидко і сумбурно (як пізніше зізнався, не будучи певним в успішності власної затії). Коли ж нарешті договорив, Героїня, захлинаючись від сліз, заледве вимовила "так" і швидко тицьнула палець у каблучку. Аж видихнула з полегшенням, коли він нарешті підвівся.

Опісля вони, будучи на емоціях від того, що трапилося, пішли на ті короткометражки (квитки на які Герой, звісно ж, насправді купив сам). І там весь час Героїня, відходячи від шоку, дивилася в основному не на екран, а то на каблучку на пальці, то на мокрісіньке коліно свого Героя. А ще зітхала і шкодувала, що не погодилась на ресторан...

Хоча зараз, чотири роки по тому, вона вже нітрохи не шкодує. Тому що пропозиції у ресторанах роблять багато кому, а в калюжі, погодьтесь, не кожній.

P.S. Що ж було опісля? Навесні вони ходили на побачення переважно в "Епіцентр", бо треба було підготувати житло для сімейного життя, влітку відбули весілля, восени з'їздили у медовий місяць...
Ну а от зараз герої чекають приємних змін у своєму житті. До речі, саме з цим очікуванням пов'язано те, що Героїня (чи то пак, вже Авторка) трохи збавила оберти у творчості і не така активна, як минулоріч, але це, як то кажуть, вже зовсім інша історія... ;)

P.P.S. Любі читачі, хочу подякувати вам усім - тим, хто залишається зі мною, і тим, хто тільки нещодавно натиснув кнопку "відстежувати". Дякую, що ви тут, і обіцяю продовжувати тішити вас гарними історіями!