Тихого вечора!

Запошую до оновлення.

✨✨✨

Від такої божевільної заяви мене пересмикує. Благородний цинік.

— А я просила тебе забути...

— Досить, Есеніє, поїхали, а то ми тут витрачаємо час даремно.

— Даремно?! — розлючено перепитую, заклавши руки на грудях. — Руслане Васильовичу, вас трохи занесло. У нас не може бути стосунків, якщо ви хочете, аби я працювала у вас...

— Есеніє, давай сюди ключ від будинку і поїхали. — суворо наказує Руслан, наче не чує мене.

Дивлюся на нього і вся киплю від злості. Він дратує мене, але я чудово розумію, що протистояти йому не можу. Він уже все вирішив за нас обох. Гаразд. Хай спробує, подивимось, на скільки його вистачить. Бо я постараюся поводитися так само, як він зараз. Не буду чути його і робитиму те, що вважатиму за потрібне. Подивимось, чи йому це сподобається.

Книга тут...

Приємних вражень!