Легенда до книги "Хроніки. Вічність Марка"

 Легенда
Один раз на сто років на горі Менчул влаштовували  велике свято, і  скеляста місцина змінювалася до невпізнання. Всю цю пишність та гуляння люди присвячували  Лелі — богині любові та її чоловікові Роду. Бо за легендою, яку в цих землях дуже шанували, та передавали виключно з вуст у вуста, саме вони стали засновниками людського світу та скульпторами двоногих створінь. 
Проживши незлічену кількість часу, боги втомилися від самотності, їм пекла душа через неможливість зачати власне потомство. А їх світ з майже завжди ворогуючими між собою богами втомив їх до незмоги. Лела через це геть втратила смак до життя, і Род  дуже журився через стан жінки, та врешті запропонував дружині з пороху виліпити істот, яких сьогодні ми кличемо людьми і ким являємося. 
     Все сталося, як і запланував верховний бог, він подарував своїм створінням можливість якої  не мав — народжувати. Людей він поселив на великій пустій планеті — Землі, щоправда, тоді вона мала геть інший, клімат. Минав час, створювалися окремі поселення, жінки народжували, та ростили дітей, чоловіки намагалися прогодувати сім'ю, але земля була посушлива, а впіймати звіря  голими руками було  неможливо. Люди майже нічого не вміли. Через це їхнє життя   було коротким та сповненим стражданнями, і це зовсім не радувало Лелу.  Вона не могла спостерігати за тим, як звірі тягають малих дітей, а цілі поселення вимирають від голоду. Тому попросила свого коханого допомогти їм, і він на поміч людству створив сім титанів, вклавши у їх голови всі знання якими володів, подарувавши їхнім душам  ту ж  любов, яку відчував до людей, та надмірну силу. А в подяку за їхню допомогу людству побудував на горі Менчул  пишний замок, та пообіцяв що вони ніколи нічого не потребуватимуть, бо все в них буде чого побажають, і житимуть поки люди будуть їх потребувати та пам'ятати. 
 Род мріяв і сам спуститися до своїх творінь на землю, але знав, що тоді перестане бути богом – стане простим смертним.
Титани стали помічниками для людей, навчили їх палити вогонь, обробляти землю, будувати міцні будівлі, ловити звіра.                  

 Минали століття, створювалися нові держави, якими правили королі, а Титани змушені були повернутися у свій замок і тужити за минулим.  Їх не радував блиск золота й аромати запашних олій. А тіла колись сильних створінь, почали осипатися, їм було важко рухатися, і багато з них  перетворилися в порох. Лише в Ліліт зовнішність не змінилася, проте в серці з'явилася ненависть до людей, бо ті були потворними, на її думку, немічними, безсилими, безголовими, та все одно Род любив їх більше ніж Титанів. Про них всі забули як про непотріб, навіть  Род більше не чув їхніх молитов.
Люди  давно стали самостійними, але дехто все ще  пам'ятав про допомогу, яку колись Титани надали людям, і про все, що ті для них зробили.  Тому  раз на сто років вони збиралися сім'ями, брали з собою найсмачніші овочі та фрукти,  найвідгодованішу худобу та йшли до гори, влаштовували пишний бенкет та приносили жертву. Але цього року до гостей вийшло лише двоє  — Фулмія — стара, майже осипана жінка, її обличчя було в борознах, і вона майже доживала свій вік і Ліліт.
Ліліт оглянула людей що зібралися довкола замку, щоб принести подяку, і невдоволено крикнула:
— Ми вам допомагали, вчили  як жити в цьому світі, а у відповідь ви принесли нам ці жалюгідні дари, що ж, їжте їх самі! Вона перевернула стіл, що ламався від наїдків, діти перелякано дивилися, хтось почав плакати.
Фулмія міцно стисла зап'ястя Ліліт і відвела якомога далі від людей.
— Сестрице що ти робиш?! Ці люди прийшли, щоб  поклонитися, нам та богам, і пригостити дарами з власних земель — залишити жертву. Це найкраще з того,  що вони мають! Ці овочі та фрукти вирощені їхніми руками, та зрошені їхнім потом. Ми ж отримуємо все по бажанню... На що ж ти нарікаєш?
— Але хіба ж ти не бачиш, всі про нас забули, нас залишилося двоє, всі інші зрівняні з Землею. Про нас забув наш Бог, він не звертає уваги на наші молитви, хоча ми завжди служили вірою і правдою! А люди живуть і процвітають! Ми нікому не потрібні, в нас немає пари, ми всі зрештою перетворимось на пил! А вони…. Ти глянь, вони й дітей мають, ростять їх та передають знання, якими ми з ними колись поділилися. Про нас ніхто не згадує. Вони ж вимерли б без нас. А ми, доживаємо свій вік в самотності й забутті. Чи справедливо це?
— Чому ти гніваєшся Ліліт? Ти ж навіть не змінилася, за весь цей час. І поглянь вони тут, щоб подякувати, за те, що колись, ми допомогли їм. Люди — вони ж добрі, ти придивись  до них! Які вони крихкі в порівнянні з нами, але  самі все роблять. Жінки народжують у тяжких муках, вигодовують дітей, віддають їм свою молодість. Чоловіки працюють не покладаючи сил, щоб прогодувати сім'ю. 
—Ми були їхніми друзями, а вони послали нас у забуття. Навіть не всі приходять вшанувати те, що від нас залишилося. Вони бояться! І подивись на себе!  Стала такою жалюгідною та немічною, а все через те, що тебе забули. Чому ми живемо поки нас пам'ятають? Чому за нас вирішують? Нами просто граються!
— Ніщо й ніхто не вічний, навіть наші творці мають свій кінець. Така наша доля, примирися з цим!
— Але я не згодна просто стати прахом, стертися у порох. Вони нічого не зробили для людей!А ми дали їм все!
— Ти не можеш вибирати долю!
— Тоді хто може?! Бог?! Поглянь на себе, ти ж жалюгідна, осипаєшся, стала мов піщана гора – вони в усьому винні! — Ліліт з великим гнівом показала рукою в сторону людей.
— Сестро, припини, йди краще поспілкуйся з ними! Можливо після цього ти зрозумієш, що не права...
— Щооо? — Ліліт не могла більше слухати стареньку й криком перебила її.
Вона штовхнула сестру. Та перечепилася, не втрималася на ногах і впала, через круті схили, Фулмія покотилася і полетіла просто в ущелину.
Ліліт несамовито закричала, та було вже пізно – Фулмії не стало, а її рештки перетворилися в порох. Тепер Ліліт залишилася одна у цілому білому світі, вона власноруч вбила останню з своїх сестер.
Лють та ще сильніша ненависть охопила її серце, і в сльозах  вона пішла до людей, що співали, пили та розважалися. Це ще більше лютило, та підпалювало  ненависть. Ліліт в пориві емоцій безрозбірно ловила їх, вбиваючи усіх на своєму шляху. Кров лилась рікою, крики жінок і дітей розірвали простір. День святкування пам'яті,  став днем забуття. 
Всі хто став свідками цього, почали розбігатися. Серед натовпу утворився хаос. Діти плакали, чоловіки захищали свої сім'ї, а старенькі почали молитись.
Коли це побачив Род, його серце облилося кров'ю, бо все мало бути по—іншому. 
Бог хотів знищити Ліліт, та  через власні докори совісті пожалів її, і відправив у підземний світ.  Він почувався винним тому подарував їй ці землі, щоб могла хоч тут володарювати! Та це була його найбільша помилка.
 Всі істоти підземного світу були бездушними, а вона вселила в них  ненависть до людей, що кипіла в ній мов смола в казані. Через це, всі вони жадали крові й війни. 
Віра, яку люди плекали протягом теж віків, зникла… А в серцях  посилилось щось інше, темне та огидне. 

Минали роки, а час нещадний як до людей, так і до богів.  Родос з Лелою хоч не втратили своєї краси та втратили силу. 
Вони бачили, ненависть яка поселилася в колись прекрасні  серця людей, та її нищівні наслідки. Колись ідеальний гармонійний світ перетворився в хаос у чистому вигляді. Все йшло до того,  що ось—ось люди знищать один одного. Родос довго мучився докорами совісті та питаннями, а що було б якби він вчинив інакше, якби зміг полюбити Титанів так само сильно як і людей? Врешті  не витримавши, і вкоротив собі віку. Лела — богиня милосердя та любові дуже побивалася за чоловіком, та була готова піти слідом за ним. Але перед смертю вона намертво загерметизувала вхід в підземне царство, і створила два безсмертних створіння.  Одній з яких віддала свою душу та  серце разом з безмежною любов'ю до світу, та бажанням захистити його. Пізніше вона називатиме себе Єленою, і буде єдиним ключем до брами підземного світу. І ніщо інше не зможе відкрити цю браму. Інше ж створіння  було геть без емоцій, але могло поглинати їх від інших. Він отримав всю мудрість та фізичну силу  і знання про те,  що за будь-яку ціну мусить захистити свою сестру, бо від неї залежить доля світу. Його звали Марк і він був найсильнішим серед усього живого. 
Вона мала б пояснити їм,  що мають далі робити.  Але на створення цих двох захисників світу велика та могутня богиня витратила всю себе, фізично просто всякла і розтанула у часі.  Єдине на що вона сподівалася  — її жертва  не марна. До останнього подиху вона думала про чоловіка, що зустрівши його десь там, зможе полегшити його душевні страждання.
На плечах послідовників люблячої та мудрої богині лежала місія, сутність якої їм належало самим дізнатися, але яку вклала в них їхня творителька — не дати зникнути людству та вчитися жити в цьому світі сповненому ненависті та залитим кров'ю. Тримати крихку рівновагу між добром та злом, при цьому приймаючи світ і людей, які в ньому живуть такими як вони є, допомагаючи лише за крайньої необхідності.