Завтра о 20.00 у нас виходить продовження роману "Сльози короля, усмішка королеви".

Вона кльова! Повірте мені на слово! А краще не вірте, а перевірте самі.

“— Чого б я оце так гепав, туди тебе розтуди? Трохи двері не вивалила! — невдоволено прогугнявив він мондійською. Слава богам, мондійська — одна з трьох мов, які я знаю. За його спиною зібралися чоловіки різного віку, зросту і навіть кольору шкіри.

  Я мружилась від сонячного світла, що після напівтемряви трюму раптово вдарило мені в очі яскравим гострим промінням. З милою посмішкою на вустах я мовила:

— Ой, щоб я там вивалила! Я ж дівчинка! Ми таким не займаємося.

— Ага, особливо квінійки! — почулося з натовпу. — Нам тут про вас підрозказали.

— Не вірте! Все брешуть! — крикнула я в натовп. Потім  спокійно та з цікавістю в голосі звернулася до кирпатого: — А що хоч наплели?

 Так і не дочекалась відповіді, бо раптом чоловіки, що зібралися біля мене, стали розлітатися у різні боки, як голуби з-під ніг перехожого, поступаючись дорогою високому, як гора, здорованю. Він був величезний і чорний, як сама чорна ніч. Обличчя його з першого погляду здалося мені лютим й таким, що нічого доброго не обіцяє. Й з другого, до речі, теж.

  Ми оглянули один одного з ніг до голови. Я звернула увагу на значні габарити, кинджал в халяві і короткий меч в піхвах на поясі, а він, напевно, на мою неземну красу і всепоглинаючу чарівність.“