"Особиста вендета", цитати

Все ще сумніваєтесь, чи читати? Дам вам пару цитат з першого дня знайомства героїв "Особистої вендети", роман в жанрах СЛР+Бойовик, № 1 в жанрі "Бойовик/Детектив/Трилер, №20 в усіх СЛР.

Рольове письмо: Тарас Мельник в ролі Сергія, Влада Холод в ролі Анни =))

Яке ж в нього було щасливе обличчя, коли він впевнився, що «все вийшло». Тепер його гроші були в повній безпеці, бо ж «доказу» зради вже не було. Так, цей ідіот вбив власну дитину, щоб не втратити свої гроші. Він не хотів віддавати їх дружині при розлученні. Цинічно і гидко вбивати дитину через таке... 

Тоді я так хотіла забрати його подарунковий кольт і всадити йому пулю прямо між очей. Смішно... Все одно б нічого не вийшло.

 Я, та, хто ще рік тому була настільки за правду і справедливість, що закохалася до нестями в одруженого чоловіка, у свою «ціль», мільйонера, про чиї махінації я мала зняти свій найкрутіший репортаж. Авжеж, тоді, рік тому, з журналістикою довелося покінчити, але я не шкодувала. Я була наївна та закохана, вірила, що зможу «виправити» його, зможу спрямувати його на «правильний» шлях. 

Так, моя наївність сягнула свого апогею поруч з ним. Люди... Вони не змінюються отак. Для будь-яких змін потрібна власна мотивація, а не бажання когось стороннього, це я знаю по собі.

 

Інколи я картав себе за допущені помилки. Можливо, якби я не покинув батька один на один із бізнесом, тоді у його житті ніколи би не з’явився клятий Едуард. Ніхто не хотів визнавати очевидне, але я чудово розумів всю природу цього виродка ще з тих пір, коли він почав працювати фінансовим директором у старого. Я багато разів попереджав тата, щоб вигнав слизького слимака, але він не слухав; наче мстився мені. 

Чотири роки я витратив на те, щоб зібрати компромат на вбивцю батька. Він мусив відповісти за скоєне. У будь-якій цивілізованій державі на нього чекав би суд, але сталося інакше. Шість разів моє керівництво наказувало мені не зачіпати відомого харківського бізнесмена та друга місцевих політиків, однак бажання помститися розривало зсередини.   

На мить я спробував уявити собі, що могло би статися, якби я не покинув батька. Його успішний бізнес став би моєю справою. Можливо, ця знедолена дівчина, мала би вийти за мене і народити мені дитину. Думки розривалися від гніву. Я чудово знав хто винен, хто викрав мій спадок і моє життя, хто заплатив клятим кнурам, щоб мене вигнали з відділку без права на відновлення.

ЗУСТРІЧ ГЕРОЇВ:

Я схопився руками за двері до кімнати із сейфом і зрозумів, що вони не замкнені. Почав з усіх сил тягнути до себе і майже відкрив. Дверці наполовину відсунулися, а тоді хтось крикнув і спробував вдарити мене.

Реагуючи на удар, я схопив руку з бронзовою статуеткою і спробував кинути противника на підлогу. Але побачене зіпсувало мені весь прийом. З темноти кімнати на мене стрибнула дівчина, котру я бачив у газеті.

Я не міг ні вдарити її, ні смикнути за руку та тріснути об стіну. На хвилі адреналіну, просто подався вперед всією вагою тіла та впав на неї, тримаючи руку із статуеткою. Вона дивилася на мене з переляком, однак не припиняла спроби вирватися та продовжити боротьбу за життя.

Вона здавалася мені нахабною, скупою та недалекоглядною. Підпалити цигарку і ввімкнути пожежну сигналізацію. Після цього я захотів вийняти з кишені шокера та тріснути так само, як зробив це з охоронцем. Замість того щоб втекти під виглядом звичайних працівників офісу, їй захотілося бойовика.

Мало того, що вона влаштувала шоу. Послизнувшись, бідолашна ледве не скрутила собі шию. Мені довелося спіймати її на руки та відпустити. Не знаю навіщо я вирішив діяти спільно. Щось підказувало, що можна прикинутися союзником, а тоді здати крихітку поліцейським.

— Навіщо ти підпалила? — запитав я, дивлячись на її посмішку.

— Почнеться метушня і ми втечемо, — сміялася вона.

Божевільна валькірія у мокрій сукні, котра підкреслювала її фігуру, ще більше викликала бажання та неприкриту цікавість. Десь на глибині підсвідомості мені захотілося дізнатися, що вона може витворити у наступну хвилину. Але звуки сирени та ситуація за вікнами мотивували мене брати ситуацію у власні руки.

Я став біля неї і навмисне нахилився максимально близько, щоб поглянути за дверний скіс на охоронців. Наші тіла на мить доторкнулися, змусивши її знову затамувати дихання від несподіванки. Щось у тому було надміру особистого.

- Знімай сукню! – сказав я.

Вона витріщилася на мене повними гніву очима.

- Я цього не робитиму! – відповіла Анна-Марія.

- Тоді ходи так!

Я штовхнув її вперед через прохід, а сам затримався за дверима. Мій погляд зупинився на вогнегаснику, який стояв спертим за шафою.

Охоронці тим часом застигли на місці, прицілившись у дівчину. Вона впала на підлогу, майстерно вдаючи запаморочення від їдкого диму. “Акторка” зіграла на відмінно. За долю секунди два кремезні лисі бугаї зірвалися з місць і побігли до неї, щоб перевірити чи випадково не задихнулася. За труп у офісі шеф обом повириває кадики і вставить замість них по кульковій ручці для дихання.

- Допоможіть! – почала благати вона.

Я стояв за дверима і посміхався, знаючи яким чином атакуватиму.

 

 

Офіс евакуювали, доки не вдалося знайти джерело пожежі.

Все сталося саме так, як вона запланувала. Хоч я у це не вірив.

- Зачекай! – я притримав її від невдалої спроби почати сварку.

- Ти штовхнув мене! – вона піднялася і поглянула з викликом.

- Можу поцілувати, щоб не боліло, – сказав я.

На мить між нами затрималася пауза, пов’язана з невдалим жартом.

- Оцих краще поцілуй, - показала вона на непритомних охоронців.

 

- Блін, як же тебе важко нести! – заявив я, дивлячись на неї.

- Це тому, що у тебе рука прострелена! – відповіла вона.

Я поглянув на руку і вперше під час припливу адреналіну помітив кров. Текло з правого передпліччя. Другий охоронець таки встиг влучити по мені, перед тим як зустрівся із несправним вогнегасником боса.

- Болить? – запитала вона, вперше проявивши нормальні емоції.

Я підійшов ближче і посміхнувся, вдаючи з себе сильного героя.

- Навіть не думай, що я забула, як ти мене штовхнув! – попередила вона. 

 І ще трохи романтики... Бо в цьому романі є не тільки погоні та адреналін:

— Він убив мого сина, нашого сина. Я хотіла померти, але вирішила жити. З грошима за цю інформацію я легко зможу знайти собі місце у світі.

Я подивився на неї, не знаючи якими словами відповісти.

— Вибач. Я не знав… Тільки читав щось... Не знав про дитину...

Вона не припиняла плакати, тому я відчував, що повинен щось зробити. Провівши долонею вцілілої руки по її щоці, я витер сльози, а тоді наблизився та поцілував. Поцілунок вийшов не найкращим, однак Аня не противилася йому. Ми більше не промовили жодного слова, обмежуючись тільки діями…

 Якщо наша з Тарасом Мельником історія "Особиста вендета" вас зацікавила, запрошую познайомитись з нею прямо зараз! Читайте особисту вендету тут, або просто натискайте на картинку:

Дякуємо всім читачам і авторам за підтримку!