Флешмоб "Магія снів"

Запрошую до участі у флешмобі "Магія снів"!

Сон є важливим літературним прийомом, який дозволяє відкрити герою (і читачеві!) багато важливої інформації. Сни загадкові, метафоричні, іноді не ясні і можуть породжувати більше запитань, ніж давати відповідей. Але саме завдяки такому яскравому сюжету можна стисло розповісти про минуле, натякнути на майбутні події, подивитися на життя героїв або якусь подію з цілком несподіваної точки зору.

Сни зустрічаємо у творах найрізноманітніших жанрів – від релігійного тексту до історичної хроніки. Особливо популярними сюжети, пов'язані зі снами, стають у Середньовіччя, і з того часу інтерес до снів у літературі не зменшується.

Я теж досить часто користуюся цим прийомом.

Ось такий сон побачила моя героїня у романі "Чорний камінь".

***

Дарині снився сон.

Сонце торкнулося обрію і підсвітило море золотими сполохами. Тіні були довгі і прохолодні. Дівчина йшла піщаним пляжем по сухому піску, наче гралася із хвилею, яка лінькувато накочувалася на берег, залишаючи по собі швидко зникаючі темні сліди. Пісок прогрівся за день, його тепло зігрівало, здається, кожну клітинку тіла.

Пісок теплий, тіні холодні. Сонце не сліпить очей, а море не має дна – чомусь саме так ввижалося сьогодні.

Дарина йшла все далі й далі, кутаючись у білу мережевну шаль, ніби намагаючись захиститися од вітру, який міг з миті на мить минути виднокрай і полинути до узбережжя, заморозити серце, розбурхати страхи. А за вітром прийде ніч, оповита своїми жахіттями, вплетеними в її коси, вишитими на її мантії замість бісерного малюнку. Он вона вже офарбила небо червонястим розписом.

Лячно озирнутися. Самотній слід тягнеться берегом, потопаючи у піску. Та рудоволоса дівоча постать у білій сукні не сама на цьому присмерковому пляжі.

Дарина побачила вдалині жінку, яка сиділа на піску біля самої води, та здавалося, що море не наважується її торкнутися. Тонка довга сукня ховає її ноги, що не зрозуміти, чи вона так само босоніж. Як і Дарина, вона прийшла сюди берегом. Струнка, замислена, каштанове волосся розплескалося по плечах непокірною хвилею. Така знайома жінка...

– Мамо! – зраділа Дарина і щодуху побігла до жінки.

Пісок більше не зігрівав, сонце тонуло в морі і тіні стали ще довшими і холоднішими.

– Мамо! Мамо! – гукала дівчина, але жінка не дивилася на неї, перекладаючи з руки у руку невеличкий камінчик із дірочкою посередині, вимитою морем за багато років штормів і штилів.

Хвилі червонішали, на виднокраї з’являлися багряні гребінці. Вночі цей пляж накриє буря, і тоді точно не залишиться ані дівочого сліду, ані підмоклого палацу, побудованого дітьми тут удень. Море крадькома відкусило шматочок стіни піщаної споруди, і крайня вежа поїхала, не втримавши оборони.

Дарина зупинилася, серце здавило страхом. Ні, це не була її мама зі спогаду, коли вони усією родиною поїхали відпочивати на Азовське море, коли вони ще були родиною, у якій панують любов і взаєморозуміння.

Схожий берег, схожий вечір перед штормом, і навіть жінка схожа на її матір замолоду... але не вона, інша, холодна, печальна, владна, чужа...

Жінка сховала камінчик у долонях, зітхнула, торкнувшись вуст кінчиками пальців. У промінні західного сонця здавалося, неначе її руки світяться. На одній руці шкіряний браслет з потопленими у ньому дорогоцінними каменями, що наче вбирають останнє сонячне світло. Камені живі, вони знають: ніч може бути довгою, і буде ця штормова ніч темною.

Дарина завмерла, боячись поворухнутися і навіть глибоко дихнути. Їй здавалося, вона зазирнула у чийсь спогад, зазирнула за виднокрай, де, як оповідають у казках, немає ані минулого, ані майбутнього, а є тільки одна застигла мить.

Так уже було у далекому дитинстві. Тільки тоді говорила з нею громовиця, а не море, і на пагорбах стояли люди. А згодом напрочуд цікава для свого віку дитина дізналася, що не пагорби то були, а давні кургани, які ще залишилися на півдні і сході України.

Жінка розтиснула руку і сумно подивилася на камінь.

– Курячі боги... Ви називаєте їх "курячими богами" і вважаєте, ніби вони принесуть вам щастя, – голос жінки був мелодійним, але таким засмученим, що Дарина потай зітхнула, щоб не брати собі відлуння її почуттів. – Щастя... Що ви знаєте про щастя? Ті, хто вселяв страх, величні хижі птахи, чиї очі сяяли, а пазурі були гострішими за леза, для вас стали жалюгідними курками, світською птицею. Ви тягнете з моря до своїх осель камінці, робите з них намиста, та вже ніхто з вас не згадує, про що пам’ятають камені. Ніхто з вас...

Жінка підвелася, недбалим жестом обтрусивши пісок зі своєї сукні з тонкого білого полотна, розмахнулася і кинула камінчик у хвилі, що взялися брижами в очікуванні близького буревію. Камінець потонув у присмерковій воді, з якої зійшло золото і зникав багрянець. Темрява жерла і славу, і кров, і пам’ять...

На виднокраї вдарила розлога блискавка, та грім прийшов не одразу. Жінка розсміялася, здіймаючи руки до неба, у каменях її браслета оживали зловісні вогні.

Дарина мимоволі позадкувала від неї, та жінка й не помітила дівчину, так само вбрану у білу сукню, тільки іншу, хоча й не менш вишукану. Жінка з каштановим волоссям була тут сьогодні сама. І хай у казках оповідають, що час може обернутися на суцільну мить, яка є сьогодні і нині, та люди у такі миті не зустрічаються. Вони самотні до самого кінця.

Друга громова хвиля досягла узбережжя значно швидше. Вітер куйовдив густе каштанове волосся, плутав пасма, й у наступному спалаху Дарина побачила, що на скронях у жінки повно сивини.

Жінка змовкла, опустила руки і тепер просто стояла, не збираючись ховатися від зливи, яка першими краплями вдарила у море, здіймаючи над хвилями імлу. Море і небо поєднались у дощовому небутті, і марево мало з хвилини на хвилину накрити берег.

Вона чекала на буревій, ніби лише він міг змити її сум й оновити для нового дня, який завжди приходить після здавалося б безкінечної ночі. Тільки не всіх, хто кинув виклик темряві, застає живими...

Дарина розуміла, що вловлює відлуння чужих думок, і від того серце холонуло ще більше, ніж від крижаного вітру з моря.

А тоді жінка обернулася до неї: очі сірі, але наче теж із сивиною. Променисті, глибокі, теплі очі... Жінка всміхнулась, прикладаючи палець до вуст, ніби просила зберегти таємницю.

Вдарив вітер, запорошивши Дарині очі піском. Дівчина затулила обличчя, не втримала шаль, і буревій підхопив її, закрутивши і здійнявши над морем.

У спалаху блискавки здалося, що білих птахів над хвилями двоє. Жінки у полотняній сукні на березі не було. У сутіні не видно, чи пішла вона, чи хвиля забрала її. Море кипіло брудом, струмені дощу здіймали з дна пісок і дрібні камінчики.

Дарина хотіла крикнути, покликати на допомогу, та задихнулася від вітру, що міцнів із кожним подихом. Хвилі діставали до неї, намочивши сукню майже по пояс.

Дівчина побігла подалі від бурхливої води, та заплуталась у пелені мокрої сукні і впала. Грюкнуло майже над головою, заглушивши крик.

Вона і тоді злякалася бурі, коли була на морі разом із батьками, але нині... Це море не знало пощади. Вода, перемішана з піском, – не справжня глибина, як і "курячі боги" – боги не справжні. Але загибель завжди справжня. Смерть не обманути...

Мокрий пісок затягував руки і ноги в себе, не відпускав свою здобич. Дарина заплакала, але дощ змивав сльози і їх теж розчиняв у собі. Тіло – піску, сльози – дощу. Справедливо. Тільки так справедливо.

Та Дарині так не хотілося зникати тут, без пам’яті, без прощання, без ласки.

– Мамо... – прошепотіла вона ледь чутно.

І, на диво, згадка про тепло обіймів мами, яка, що б не сталося, залишалася рідною, дала сили підвестися й озирнутися обличчям до бурі.

Дарина стояла, дивлячись на вируючу стихію без страху, і тої миті їй здавалося, що розбурхане почуттями серце єдине зі стихією, і тому буря підкориться навіть руху слабкої дівочої руки.

Дівчина розсміялась, даруючи безтурботний сміх вітру, і буревій відгукнувся гарчанням грому. Відгукнувся, як і минулого разу, коли злива упала на кургани, та не торкнулася людей, що утворили коло.

Вона була сьогодні цією стихією, та на ранок пам’ятала тільки відлуння тих шалених почуттів і малюнки, ніби підсвічені спалахом блискавки.

Дивні сни у грозу...

***

Що було далі, і про що насправді був цей сон, дізнаєтеся, коли прочитаєте мою книгу.

А цей флешмоб я передаю Анна Пахомова, Леся Найденко, Інна Камікадз, Ліна Алекс, Ана Пест, Холод Влада, Інка Вікторова.

Розкажіть, що сниться вашим героям! ;)