̶  Привіт. Можеш говорити? — спокійно питаю дівчину. Повільно повертає до мене голову. Погляд розгублений, скляний. Її очі, сильно постраждали від того пилу, червоні, запалені. Жах... Маленьке тіло прикрите тонкою ковдрою. Здається, на ній залишили саму білизну. На худеньких руках не помітно пошкоджень, лише тоненькі пальці якогось дивного кольору. Мабуть, від переохолодження. От, капець. Сподіваюся, все не зовсім погано і дитина не залишиться без нормальних рук.»

"Заходжу в кімнату помічниці і... Завмираю.

  Оля? Я ледве впізнав. Не вірю своїм очам. Так і хочеться перепитати, чи вона це. Став, як вкопаний, витріщаюся, посмішка без просу розпливається на моєму обличчі. Дівчина почервоніла, сором’язливо дивиться на мене. А я злюся на себе за ідіотську реакцію.

  Що таке? Красуні ніколи не бачив? Та, ні. Бачив немало. Справа в іншому. Ця — просто неземна. Тепер починаю розуміти, що мають на увазі, коли кажуть, що на сьомому небі від щастя. Це, коли тобі щиро посміхається така дівчинка. Схожа на чисту, світлу хмаринку, крізь яку проникає яскраве сонечко і змушує тремтіти, хвилюватися кожну клітинку твого тіла.

̶  Мамо, ти молодець! — нарешті видушую з себе, не відриваючи очей від дівчини, що геть зашарілася, мовчить. Мабуть, чекає компліментів. А я... Німію. Ідіот... Чесне слово. Як пацан."

 З любов’ю, Лана Іссан.