Додано
11.02.21 10:01:27
Що почитати на День святого Валентина?
Традиційно в середині лютого ми всі дивимося фільми і читаємо книги про кохання. Можливо, це через те, що люди втомилися від довгої зими і хочуть зігрітися теплими почуттями та яскравими кольорами букетів квітів та святкових "валентинок"?
Як би там не було, запрошую всіх до читання нашої яскравої збірки "Валентинів день" ( посилання на всі твори, які до неї увійшли на даний момент, можна знайти в цьому блозі)
А твори до збірки додаємо до 13 лютого включно, так що, хто бажає, ще може долучитися))
Я ж тут згадала про те, що в мене ще в одній книзі, окрім "Валентинки" дія починається 14 лютого!
Вірніше, саме бажання героїні пережити заново цей день призводить до несподіваних наслідків та початку фантастичної історії. Мабуть, ті, хто читав цю книгу, вже здогадалися, про яку з моїх історій йдеться))
Так, це саме містичне фентезі "Завтра буде вчора"
Усім, хто ще незнайомий з книгою, хочу запропонувати невеличкий уривок, дія в якому відбувається саме у День всіх закоханих:
Із Юрою я теж познайомилася завдяки сестрі. Скажете, вона втручалася в моє життя? Зараз я не можу стверджувати напевно — можливо, мені тільки так здавалося. Але тоді, понад десятиліття тому, я бунтувала проти її впливу, навіть поїхала вчитися не до столиці, де вже три роки здобувала вищу освіту Марічка, а вступила до університету в іншому обласному центрі.
Батьки тільки руками розводили — пропаде молодшенька без керівництва і підтримки старшої-розумниці! Але я на диво легко прижилася і в університеті, і в гуртожитку, знайшла собі друзів і перестала бути такою відлюдницею, як удома.
Ні, я не пустилася в усі тяжкі, та й складно це було зробити у "дівочому" вузі, де хлопці були великою рідкістю. Та й мої сусідки по кімнаті виявилися панночками напрочуд серйозними, і наші розваги у вільний час носили вишуканий характер — ми відвідували кіно, музеї, виставки, читали та обговорювали "модні" книги. Ті п'ять років навчання я пізніше згадувала з легкою ностальгією, чимдалі частіше думаючи — можливо, я зробила помилку, що повернулася додому? Мені пропонували залишитися в університеті, вступити до аспірантури. Але не так сталося, як гадалося…
То був останній рік навчання, я приїхала додому на вихідні, і Марічка вирішила навідати батьків одночасно зі мною. У суботу якраз всі святкували День закоханих — дивне "імпортне"свято, котре мені не подобалося своєю награністю та показухою. Вже завтра, у неділю, сторінки соцмереж зарясніють фоточками дівчат з величезними букетами, плюшевими сердечками та іграшковими ведмедями в натуральний зріст. Але чи матиме це щось спільне зі справжнім коханням? Я дуже сумнівалась у цьому.
Мені було двадцять років — більшість моїх ровесниць уже мали за плечима один-два, а дехто й більше, вдалих чи не дуже романів. Кілька моїх однокласниць встигли вийти заміж і тепер гордо возили вулицями коляски з малюками.
А я досі ні з ким не зустрічалася. Взагалі, жодного разу не мала чогось схожого на романтичні стосунки. І не сказати б, що була якоюсь потворою чи "синьою панчохою" — та ні, цілком звичайна дівчина, знайомі говорили, що симпатична. Проте якось досі доля не зіткнула мене з тим представником протилежної статі, який би мене міг зацікавити. Мені подобалися, як і всім дівчиськам, актори, співаки, інші публічні особи. Навіть один викладач нашого університету. Але все це була симпатія із наголосом на тому, що вони не для мене. Просто люди з різних світів, яких нереально уявити своєю "другою половинкою". Однокласники у школі були худими, довготелесими, горластими, вони ще самі не розуміли, як це — бути дорослими. В університеті у нас, як я вже згадувала, був "дівочий" факультет, проте на інших спеціальностях навчалося чимало хлопців. Але ми з ними не контактували. На дискотеках я побувала усього кілька разів за всі роки навчання. Були, звісно, вечірки в гуртожитку, але всі хлопці на них або вже мали постійних "дам серця", або мені категорично не подобались. І от так я дожила до двадцяти років, навіть жодного разу ні з ким не поцілувавшись. Та що там поцілунки — жодного разу ні з ким на побачення не сходивши, соромно признаватися в такому, але це факт.
І от цей День Валентина я знову збиралася святкувати у своїй кімнаті в обнімку з книгою "Сто років самотності" ( правда, символічна назва)?
Проте доля в особі моєї невгамовної сестрички вирішила інакше. Того суботнього вечора вона збиралася в гості до своєї подруги, котрій пощастило народитися акурат на День закоханих, отже, Вероніка мала подвійне свято. І Марічка нічого кращого не придумала, як потягти мене з собою: "Щоб тобі, Ліночко, не було нудно!"
Батьки гаряче схвалили таке рішення, і під їхнім потрійним натиском мені довелося здатися, нанести бойовий макіяж ( втім, це я для красного слівця кажу), одягнути єдину свою "парадно-вихідну" чорну сукню з червоним коміром, в якій, як казала Марічка, я була викапана Скарлет О'Хара...
Ну, тут вона, звісно, трохи передала куті меду. На акторку Вів'єн Лі, котра виконувала головну роль у "Звіяних вітром" я була схожа хіба що пухнастим темним волоссям, дуже блідою шкірою та сіро-зеленим кольором очей. Але не було в мені ні її аристократичної постави, ні шарму, ані грації — лише велика невпевненість у собі.
Тому, зайшовши до чужої квартири, де раніше жодного разу не була, саму господиню свята бачила досі лише кілька разів, а її гостей — в переважній більшості — взагалі вперше у житті, я знітилася і постаралася, за своєю давньою звичкою, забитися у куток.
Вмостилася на канапі, що стояла біля вікна, взяла до рук якийсь глянцевий журнал та заходилася вивчати його з таким виглядом, наче це було найцікавіше чтиво у всьому моєму житті.
А гості до Вероніки все прибували, скоро в стандартній двокімнатній “хрущовці” стало яблуку ніде впасти. Всі галасували, сміялися, на кухні господиня з моєю сестрою бряжчали тарілками, готуючи закуски, хлопці подалися на балкон курити, неподалік від мене якісь дівчата пліткували, обговорюючи знайомих. На мене ж ніхто не звертав уваги, і я раптом відчула сором — ну на фіга я сюди приперлася, до незнайомої, старшої від мене компанії, у цьому своєму старомодному платті, з яскраво-червоною ( на біса вона мені?) помадою на губах… Оця помада чомусь видавалася особливо недоречною, бо я знала, що як тільки почну щось їсти чи пити — вона відразу залишатиме відбитки на чарці чи склянці, некрасиво розмащуватиметься по губах… ліпше було просто скористатися рожевим блиском, але ж я вирішила здатися la femme fatale, фатальною жінкою… Це було просто смішно!
Тож я встала і попрямувала до ванної кімнати, аби, поки ще всі не повсідалися за стіл, змити з губів це червоне нещастя. І от я вмилася, виходжу з ванної, а навпроти мене якраз відчиняються вхідні двері — і заходить величезний букет червоних троянд.
Ні, насправді то був хлопець, але за тим оберемком квітів його обличчя зовсім не було видно.
Цей букет мене так вразив, що я аж застигла на місці, роззявивши рота.
Раніше я вважала, що всі ті фоточки, де дівчата з такими оберемками квітів — постановочні, навіть чула від знайомої, яка працювала в квітковому магазині, що у них є така специфічна послуга — дозволити сфотографуватися з гарним букетом. І коштує таке ноу-хау недорого — і дівчина потім хвалиться знайомим, і букет залишається в крамниці… всі задоволені.
Але, виявляється, все-таки існують герої, котрі наважуються придбати своїй пасії такий букетище троянд! І то не в липні чи серпні, коли в тітоньок на базарі можна сторгуватися за досить скромну суму. Ні, в лютому! Ще й на День закоханих, коли продавці квітів та сувенірів традиційно піднімають свої розцінки до небес…
Тим часом хлопець скинув кросівки, але виплутатися з куртки не зміг — руки були зайняті. Тому поклав букет на тумбочку в передпокої і заходився роздягатися. Аж тут зустрівся поглядом зі мною — я все ще бовваніла на порозі ванної, ні в сих ні в тих.
Він таки був до біса гарний, цього в нього не відняти. А ще мав шикарну посмішку.
— Привіт! Зі святом! — посміхнувся і простягнув мені темно-червону троянду на довгій стеблині.
У кімнаті хтось ввімкнув музику, і зі старенького музичного центру хрипко заголосила Любов Успенська:
“На него, на него я смотрю и понимаю - пропадаю я...
Ничего, ничего, ничего о нем не зная, пропадаю я…”
І я, точнісінько як героїня цього шансону, зрозуміла — справи мої кепські…
Бажаю вам приємного читання!
3 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЗавтра буде вчора, а вчора не буде...
Лише вона одна ті дні не забуде.
І буде у пам'яті нести те кохання і долю міняти,
Бо не можна так жити, але треба чекати.
Бо кіт, чи то Доля сама особисто,
Поставила підпис і дату.
Ніби чекісти, але тут варто чекати.
Ярина Мартин, Правда, клас :)
Чудова книга... Іноді не вистачає таких світів в реалі
Мар'яна Доля, це так
Пам'ятаю цей уривок і книгу) Дуже гарно все змальовано) Ех, може б то під настрій перечитати?
Лександра Славичч, Дякую! Мені самій захотілося перечитати))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати