Міф другий. Серійний убивця — чоловік

Руйнуємо голлівудські міфи про маніяків (колонка для авторів та читачів жанру)

Якщо у заштампованому творі тримається детективна інтрига й до кінця не відомо, хто ж, власне, є серійним убивцею, то можете сміливо відмітати всіх претендентів жіночої статі. Бо так склалося, що маніяк, якщо навіть й не сильний фізично, але за канонами жанру — чоловік.

Спробуйте пригадати твори, в яких саме серійним убивцею (що свідомо вбиває жертву за жертвою без очевидних мотивів) є жінка… Погодьтеся, таких майже немає.

У дійсності маніяки лише переважно є чоловіками. Нехай у меншості, але жінки все ж доповнюють огидну картину. Причому вбивають вони не лише отрутою, як радянська серійниця Тамара Іванютина, а й розстрілюють жертв на кшталт американських подорожніх сталкерів (Ейлін Вуорнос) або ж і зовсім опускаються до огидного та банального садизму, притаманного «класичному» серійникові (Марія Петрова).

Жінки, які вбивали десятки, а те й сотні людей задля садистського задоволення відомі з давніх давен, наприклад Єлизавета Баторі та російська Салтичиха. Чорна слава про них подібна до слави Влада Цепеша (Дракули) та сподвижника Жанни Д’Арк графа Жиля де Ре («Синя Борода»).

Не менш цікавими з точки зору «внеску» у загальну статистику є співучасниці маніяків, які на судових процесах почасти намагаються постати ледь не безневинними овечками, які підпали під поганий вплив. Це і суто «технічні» співучасниці, пособниці, які заманювали жертв чи допомагали своїм напарникам знищувати сліди (дружина Василя Комарова, мати Олександра Спесівцева), і безпосередні співвиконавиці кривавих садистських розправ (Розмарі Уест, Міра Хіндлі, Карла Хомолка).

На межі з серійними вбивцями діяли садистки, які залюбки вбивали задля грошей або зміцнення свого кримінального авторитету. Примітними у цьому сенсі є випадки, що мали місце у Мексиці:

сестри-сутенерки Дельфіна та Марія де Хесус Гонсалес, яким приписують убивство більше, ніж сотні людей;

нелегальна акушерка Фелісітас Аґільон, яка вбила до півсотні немовлят, яких не змогла продати;

глава наркокартелю «Сіналоа» Меліса Маргарита Кальдерон Охеда, відома як «Ла Чіна» («Китаянка»), якій офіційно пред’явлено обвинувачення в організації та безпосередній участі в більш, ніж 150 вбивствах.

Причому всі вищеперераховані жінки аж ніяк не вписуються в образ навіженого маніяка, малослівного монстра, самітника чи містифікатора. Вони не гралися в ігри зі слідством, вони не підвішували себе за гачки на дозвіллі й не переодягалися у вироби з людської шкіри. Переважно всі вони (як і десятки не менш відомих не згаданих тут) виховані, освічені особистості, привабливі жінки. Приміром, Хомолку порівнювали з лялькою Барбі, а Ла Чіна — то взагалі вогненна брюнетка, здатна тонами розбивати чоловічі серця (якщо не брати до уваги, що «чоловіче серце» в її розумінні — надто буквальна категорія). І чому б задля оригінальності не розвинути в сюжеті саме такий жіночий образ на противагу всім тим заїждженим агресивним мужланам-серійникам, чи не так?

В будь-якому разі, добре пошукавши, такі сюжети можна віднайти, незважаючи на голлівудські штампи (як і сюжети, де копи, а не ФБР ловлять серійника). Приміром, у моєму творі, представленому на Букнеті, «Експеримент Каменєва», представлено пару таких образів. Всі вони мають реальних прототипів. Наприклад, у розділі «Колекціонерка» першої книги, що незабаром буде опубліковано тут, ви знайдете втілення однієї тендітної і надзвичайно вродливої дівчини, яка у доволі брутальний спосіб розправлялася із чоловіками. Це випадок не з моєї практики безпосередньо (розслідував один з моїх керівників), але матеріали справи я вичитував особисто.

Також всім, хто зацікавився темою жінок-убивць, рекомендую до прочитання такі нон-фікшнівські книги: «Сто років криміналістики» Юргена Торвальда, «Мисливці за розумами» Джона Дугласа та Мартіна Олшейкера, «Жінки-убивці. Нариси судової психіатрії» за співавторством М.Шумського, Н.Калюжної та І.Ювенського.