"Кохання - це я" – моя черга! :3

«Кохання – це не кипіння пристрастей, не емоції, не чуттєві переживання. Це готовність ділити з близькою людиною радість і горе, готовність терпіти її недоліки, підставляти плече, коли важко, і бути їй вдячним», - Протоієрей Олександр Ільяшенко.
 

Салют, мої круті астероїди і всі, хто сюди зазирнув! Рада вас тут вітати! (ﾉ◕ω◕)ﾉ*.✧*ﾟ

Завдяки файній ідеї Дар'ї Новицької у мене є чудова можливість поділитися із вами романтичними уривками з моєї книги "Третій гріх — Хіть"! Взагалі, всі блоги у решти дівчат такі класнючі, що я боюся, аби мій теж був гідним назви цього флешмобу (⊃｡•́‿•̀｡)⊃.

До слова, арт із файним чоловіком-альбіносом було би зробити більше, ніж складно (думаю, як мені, так і Даші :')), тому просто ловіть дві цитати:

«— Сподіваюсь, я недовго?! — голосно запитую, вриваючись до великого приміщення.

Не чуючи відповіді мого господаря, оторопіло завмираю, шокована вражаючими розмірами цієї скарбниці книг.

Стільки і високих, і низьких стелажів я ще ніколи в житті не бачила! Хоч і один поверх, але стіни мають ледь не п'ять метрів. Усюди стоять ті ж стелажі, а по підпирачах повали ще й прикріплені полиці, що теж вміщають різноманітні різновиди то старовинних, то сучасніших книг.

— Просто дивовижне місце… — захоплено вимовляю я, вдихаючи запах старих сторінок і затхлої пилюки, який трошки лоскоче ніздрі.

— Ага, щоправда, я тут вже давно не прибирав, — несподівано звертає мою зачаровану увагу на себе мій вродливий пан, через що я переводжу на нього по-дитячому щасливі веселкові очі.

Вампір вбраний у трохи обтягуючі чорні штани, і багряну сорочку, довгі рукави якої до ліктів підкочені, а з п'ятірки ґудзиків двоє розстебнуті, чим викривають білизну його ключиць і певної частини грудей.
Який ж ти… Який ж т-ти… Ух!

— Я завжди хотіла побувати в такій великій бібліотеці! — гучно зізнаюся я, намагаючись відігнати дурнуваті думки й обережно зменшуючи відстань між нами.

Справді – це було однією з моїх маленьких мрій. Мрій дівчини, яка дуже любить читати, але книг вдома має небагато. У школі чи університеті не дозволяли їх брати з бібліотеки, що мене зі свого часу сильно засмучувало й дивувало. Навіть у книжкових крамницях аімерам дуже рідко продають ці джерела знань, лише якщо ти маєш особливий дозвіл. Тому, напевно, колись часто задумувалася, звідки в мене вдома ті всякі книги? Хіба що батьки отримували ці спеціальні дозволи, чи що? Добре, що хоч були газети, і тато з мамою за ними вчили мене читати, поки мій дитячий розум ще не сприймав написаного у тих домашніх книжках.

Потім, вириваючись із занурення у давні спогади, неочікувано навіть для самої себе, беру – і міцно обіймаю цього високого чоловіка, який, не задумуючись, зробив для мене такий чудовий подарунок. Моє тіло сильніше притискається до його міцного тулубу, відразу відчуваючи напружені рельєфні м'язи торсу, а худі рученята повільно обхоплюють нехолодну широку спину, через вбрання намацуючи на ній такі ж витесані, певно, якимись тривалими тренуваннями контури м'язів. Коли з насолодою вдихаю повітря, у ніс, наче з якоюсь акуратністю, потрапляє запах його одеколону, який дурманить і від якого віє дивною свіжістю, пристрастю і мужністю. Голова тулиться до твердих грудей, що гармонійно вбирають кисень, а очі заспокоєно заплющуються.

Ех, вічність би так стояла, обіймаючи його…

— Глоріє… — ніби боїться перервати в мені якісь почуття, тихо гукає пан Аберхард, а потім я відчуваю, як його великі долоні спокійно кладуться на мої тендітні плечі. Вслухаюся, що він хоче продовжити говорити, та я ненав'язливо перебиваю його, починаючи щасливо шепотіти:

— Дякую, Вам, що купили саме мене... Дякую, що пробачаєте мені всі мої дурні вчинки і непослух. Дякую, що так старанно турбуєтеся про мене... Дякую, що Ви зі мною. І дякую, що Ви мій пан… — коли припиняю це усміхнено говорити, сльози дрібними горошинками котяться з очей, але у цьому рюмсанні немає ніякої тривоги чи образи, лише світла радість і умиротворення.

Якусь мить у великій кімнаті панує тиша, що дозволяє мені чітко почути пришвидшений ритм його серцебиття. І я безтурботно вслухаюся, бажаючи ніколи не відходити від нього, ніколи не розривати ці обійми, ніколи не залишати мого вампіра.

— Глоріє… — знову вловлюю десь над вухом його добрий голос, а далі прочуваю, що чоловічі руки залишають мої плечі і просто опускаються. — Чесно кажучи, мені ще ніхто так не дякував, — у цих словах чується гірка посмішка, через що я непомітно насуплююся. Серце неприємно тенькає, а в горлі з'являється якийсь твердий камінчик. — І тобі дякую, Глоріє, — згодом вже тихіше додає альбінос і я розумію, що його сильні руки обіймають мене. Через це вражено вдихаю, не вірячи, що таке справді відбувається.

Ой, ой, сама-то його просто так обійняла, а те, що це зробить і він, геть не очікувала. Ох, це викликає у мені страшенну сором'язливість! Розуміючи, що треба це припиняти, а то згорю і щоб червоноокий нічого не запідозрив, я неспішно відпускаю його спину і відходжу, коли і той звільняє моє тіло від приємної пастки».

•••••••

«Чоловік бере однією долонею пасма мого смоляного волосся і, стуливши повіки, вдихає його запах, а я ж лише налякано примружуюсь, ніби боюся будь-якого його дотику. Потім він неочікувано кладе свою голову мені на голе праве плече і я відчуваю, наскільки м'яка і лоскітлива його чуприна.

— Я скажено сумував за тобою, Глоріє... Ці два дні були пекельними. Без тебе... — від почутого мої очі здивовано розширюються, а серце до болю стискається, після чого з надзвичайним щастям починає гупати у грудях.

Що ти щойно сказав, Кейне??.. Придурюєшся ч-чи що?.. Чи ти зараз…

Не встигаю докінця усвідомити сенс його недавніх слів, тому що все в голові обривається, лишень я бачу той терпкий погляд, що він зараз зводить на мене.

— А ти?.. — далі питає господар, не відриваючи від моїх очей своїх розпечених рубінів. — Глоріє, а що відчувала ти? — мені у цю мить здається, наче кожне його слово долає несказанно довгий шлях, ніби виривається десь глибоко з єства, перш ніж бліді губи вампіра прошепочуть його. Я остовпіло витріщаюся на нього, не маючи змоги нічого нормально збагнути, а заодно і відповісти.

Знічев'я пан Кейн переводить позір на мої ключиці, і той помітно мутніє. Далі власник білосніжних вій легенько відкидає мої коси назад і обережно проводить по шиї і плечі пальцями, торкаючись до шкіри лише самими їхніми кінчиками, які немов на подушечках мають якісь розжарені вуглинки.

— Я… — запинаюся, усвідомлюючи, що досі не дала відповідь на його запитання, а альбінос тим часом обпалює те місце своїм жарким диханням, змушуючи мене миттєво сіпнутися, і заключає плече у полон долоні. Я несвідомо кладу свою тремтячу руку йому на напружений торс, таким чином намагаючись від чогось утримати, і тут же ж відчуваю увесь рельєф натренованих мускулів, через що температура мого тіла відразу піднімається. Якогось дідька мову наче віднімає, і я вже нічогісінько не можу навіть пискнути, не те, що сказати.

За кілька секунд прочуваю, що його гарячі губи повільно...» (Тицяй СЮДИ, якщо хочеш знати, що було далі (人 •͈ᴗ•͈)).

Чекаю на ваші враження і дякую усім, хто не полінувався і прочитав ці уривки. Сподіваюся, вони припали вам до душі)))))).

Нехай усім щастить, любі!