Улюблені уривки (чи один уривок?)

Я б дійсно збрехала, якби сказала, що в кожному творі в мене немає улюбленого розділу, який я перечитувала вже стільки разів, що затерла до дір. І, мабуть, ще буду перечитувати до нових віників. І якщо "Дотик" ще не обзавівся таким розділом (він живе в моїй уяві-і-і-і!), то "Уламки" я з усього серця та тремтячих рук обдарувала таким розділом. Ну добре, їх два, але другий то епілог, тому то й не дивно (насправді епілоги мене засмучують тим, що вони символи того, що навіть найкращі твори закінчуються). Якщо говорити чисто за "Уламки" (а точніше за лінію Венні-Еверт та їхні нескінченні діалоги про помилки), то моїм улюбленим розділом все одно залишиться перша частина десятого розділу. От чисто сидиш над ним і думаєш, чи варто було його тикнути саме в десятий розділ, бо таке в мене завжди трапляється перед (або після) найбільшими сварками: 

«— Треба обробити, — сказав Еверт, сідаючи переді мною на коліна і ставлячи біля себе коробку. Від ніг до голови пробіглася хвиля неосяжного і незбагненного почуття, яке змусило мене стиснутися. Спокій, Венні, спокій. Все добре.

— Добре, — одними губами промовила я, але вийшов один якийсь безформний звук. Він розчинився в повітрі перш ніж я зрозуміла, що немає спокою. Я не можу сидіти спокійно, тому що я хвилююся. Чому, чорт візьми, з усіх людей, моєму ідіотському серцю сподобався саме він?

— Буде боляче.

Еверт акуратно торкнувся пальцями моїх долонь, розвертаючи їх до себе. Серце гулко стукало в грудях, я не розуміла, що коїться навколо, тільки відчувала, відчувала, відчувала ...

— Я знаю.

Долоні були усіяні ранами, які все ще кровоточили. Кров розмазалася по шкірі майже до зап'ясть.

— Мені шкода, що так сталося, — прошепотів Еверт, піднімаючи на мене погляд. Я сковтнула. Що трапилося? Що такого сталося? Чому я не розумію? Не можу зрозуміти.

«Ви будете жити, міс Джероме, а я буду вбивати вас кожен раз, коли побачу».

Ці слова змусили мене задихнутися. З очей потекли неконтрольовані потоки сліз. Я не знала, чому ридала. Від болю? Образи? Страху? Безвиході? Від погляду Еверта, яким від так щедро обдаровував мене щосекунди?

Руки затряслися, і я витерла кров об чорні штани. Їм вже все одно. Шкіру знову пронизав біль, який змусив мене прикусити губу.

— Венні.

— Стривай, зараз все буде добре, — поспішно прошепотіла я, заплющуючи очі. Шию і щоки лоскотало волосся, що випало із загальної коси, яка давно розтріпалась. Я мала негарний вигляд, я була впевнена.

— Я знаю.

Що відбувається? У животі й грудях з'явилося гаряче почуття, що розриває зсередини. Я лише жадібно хапала ротом повітря і не могла відвести погляд. Чому в Еверта такі зелені очі? Чому я не можу опустити свій погляд? Чому? Що він знає? Які таємниці світу відає? І чому так дивиться на мене?

За що?

— Що ти знаєш?

Говорила не я. Це був не мій голос. Я не вміла говорити в той момент, але звуки, які були так само марні, як і те, що вони означали, поглиналися повітрям, так і не виконавши свого призначення.

— Все, — тільки й відповів Еверт, а далі було ніщо і все одночасно».

Скромний уривочок (не знаю, чому мені захотілося поділитися ним, та вже хай), тому заклинаю всіма силами усіх, хто дочитав, ділитися своїми улюбленими уривками, бо це прекрасно, коли автор закоханий у свій твір :)

Ваша Аві :)