Всім привіт!

Хочу передусім вибачитися перед своїми читачами, що кілька днів на моїй сторінці було менше оновлень, ніж зазвичай. Я не дуже добре себе почувала, але не хотілося писати абияк та розчаровувати вас  неякісними текстами, тому вирішила взяти невеличку паузу і відпочити. І от повертаюся з новими силами та натхненям.

І хочу запросити всіх любителів історії нашого краю, пригодницьких та романтичних книг до знайомства зі своєю дилогією "Тисячу років тому"  та "Тисячу років тому. Лицар та королева".

Ось і минув рік з того часу, як я почала створювати життєпис київського князя Ярослава та його вірного товариша Ясена. Маю маленький ювілей, і дуже рада, що за цей проміжок часу мій історичний роман здобув велику кількість поціновувачів. До мене навіть звернулися представники одного видавництва та виявили бажання ознайомитися з цим твором. Тому після завершення другого тому та  масштабного редагування буду випробовувати свою удачу і, сподіваюся, вона мені посміхнеться))

А поки що запрошую усіх, хто читає "Лицаря та королеву", до нового розділу, який я виклала кілька хвилин тому.

Пропоную вашій увазі невеликий уривочок із нього:

Вона лежала на великому ліжку, відвернувшись до стіни, і навіть не поворухнулася, зачувши його кроки. Молода дівчина-прислужниця, що сиділа на ослінчику поблизу ложа княгині, підхопилася та низько вклонилась.

 — Залиш нас наодинці, — кинув їй Ярослав, і дівчина хутко метнулася до дверей.

Йому здалося, що вона поглянула на нього якось дивно. Всі тепер виглядали для нього підозрілими, немов у вічі жаліли свого володаря, а за  спиною кепкували з його глупоти та  нездогадливості.

Він підійшов до ліжка і сів поруч з дружиною, поклавши руку їй на плече. Вона повернула до нього бліде, схудле обличчя з темними колами під очима. Виглядала такою нещасною, що у Ярослава серце зайшлося від жалю.

 — Що трапилось? — запитав він м’яко. — Ти занедужала?

 Ірина лише кивнула головою і знову відвернулася, неначе їй було соромно дивитися на чоловіка.

Підозри знову прокинулися в ньому, заворушилися темною змією десь поблизу серця.

 — Це через ту нашу розмову? — спитав він. — Ти досі гніваєшся на мене?

 — Ні, — ледве чутно прошепотіла вона. — Ти тут ні при чому.

 — Тоді хто ж засмутив тебе? Може, Олаф? 

Вона здригнулася й сіла на ліжку. Підтягнула до грудей ковдру, якою була вкрита. Підняла на Ярослава свої великі сині очі, наповнені сльозами.

— Так, — промовила вона, хвилинку помовчавши. — Він розчарував мене, виявився підступним і невдячним гостем. Але я сказала тільки що неправду, бо плачу я через тебе.

Ярослав нічого не відповів, він мовчки сидів і дивився на дружину, очікуючи, що ж вона скаже далі. 

А Ірина продовжувала:

— Ти ж запросив його сюди навмисно, щоб перевірити мене, мою вірність тобі? Мені прикро усвідомлювати те, що ти не довіряв мені…

— Так, — спокійно сказав Ярослав. — Зізнаюся, що, певно, я скоїв помилку. Але ж і ти все-таки не втрималася, дала підстави для того, щоб я міг звинуватити тебе у зраді?...

Продовження цієї історії читайте ТУТ

А я йду працювати над іншими своїми творами. Підписуйтеся на мій профіль аби не пропустити новенького! 

Легкого вам понеділка та вдалого тижня!

Ваша М.Д.