Для любителів міського фентезі!

Запрошую усіх, хто полюбляє незвичайні історії, які відбуваються "за завісою" нашого повсякденного реального життя! Хто хоче більше дізнатися про таємничий світ міських легенд та фантастичних істот, які живуть пліч-о-пліч з людьми, але ми їх не помічаємо... А також це історія про звичайну школярку, котра несподівано для себе самої стає супергероїнею і  долучається до порятунку рідного міста та його мешканців від сил Зла.

Новий розділ містично-фентезійного роману   "Містянка"  уже на сайті! Книга бере участь у конкурсі "Супергерой поруч" і наразі є першою в рейтингу серед конкурсних робіт. А також вона перша в жанрах "Містика, жахи" та "Міське фентезі" Дуже дякую всім, хто читає і підтримує мене!

А зараз - уривочок з нового розділу:

Вдруге злітати було вже не так страшно, хоча сама мить, коли ноги відривалися від твердої поверхні і серце ніби завмирало в грудях, здавалася все одно дуже хвилюючою. Я мимоволі вхопилась за руку Антона, але вже за мить за спиною залопотіли крила, і відчуття страху змінилося насолодою від польоту.

Це було так чудово, що хотілося сміятися й волати на все горло, але, зважаючи на те, що нас могли почути випадкові перехожі, я притлумила в собі ті бажання.

Ми зробили невеличке коло над моїм будинком, мало не зачепивши стару іржаву антену, що самотньо стримала над горищем, і взяли курс на південь — орієнтуючись на темну смугу річки, у якій відбивалися вогні ліхтарів та багатоповерхівок.

Я раптом зрозуміла, що, незважаючи на темряву, яка панувала навколо, бачу все чітко, як удень. Можливо, це теж одна з особливостей містян? 

Я поглянула на міст, над яким ми саме пролітали. По ньому швидко проїздили автівки, утворюючи ланцюжок живих золотавих вогників. А на поруччі мосту сидів, звісивши ноги, темноволосий хлопець у шкірянці та дивився вниз, на темну воду.

— Ой, Антоне, — крикнула я, вказуючи рукою у бік незнайомця на мосту. — Дивися, там самогубець! Зараз стрибне вниз!

— Ну то й що? — мій друг зреагував надто байдуже, як на героя, котрий покликаний був приходити на допомогу тим, хто знаходиться в біді. Адже сам так казав…

— Ми ж маємо теє… рятувати, — вітер забивав подих, і слова вихоплювалися з моїх уст уривчасто, доводилося робити невеликі паузи.

— Цього точно рятувати не треба, — знизав плечима Антон, а його крила заплескали на вітрі, немов вітрила корабля. — Це один із нас, мостовик.

— А що він там робить? — не вгадала я. 

— Ну, стежить за порядком. Це ж ніби його дільниця — міст. Дивиться, щоб аварій не було. Щоб, знову ж таки, ніхто донизу не стрибнув. Мало що буває…

— Цікаво… А тут багато таких… патрульних?

— Та вистачає! Придивися уважніше, і ти їх побачиш!

І справді, своїм незвично виразним нічним зором я то тут, то там вихоплювала з краєвиду нічного міста постаті людей, які чимось відрізнялися від решти  перехожих, які бігли тротуарами та чекали маршрутки на зупинках.

Он біля огорожі старого парку стоїть дівчина в зеленому пальті, з довгим русявим волоссям, торкається рукою стовбура старого дерева і ніби розмовляє з ним. А там, трохи  далі, на перехресті, де особливо жвавий рух, на "п'ятачку" газону під велетенським білбордом завмер літній чоловік з сивою бородою й ціпком в руці. Схоже, ніби очікує слушного моменту, щоб перейти дорогу, та чомусь усе не рушає з місця… Навпроти нього світлофор миготить зеленим кольором, люди спішать по "зебрі", він же спокійно стежить за ними, чимось нагадуючи пастуха, котрий спостерігає за своєю отарою.

І тут, коли зелений от-от мав мигнути і згаснути, а останні пішоходи ще добігали до безпечного місця, на дорогу раптом на шаленій швидкості вилетів чорний автомобіль — незрозуміло, чи водій був п'яним, а чи йому стало погано за кермом, але машину занесло і вона, замість того, щоб їхати прямо, різко звернула праворуч і от-от мала влетіти в натовп людей, що на зупинці мирно чекали автобуса. Але цієї миті дідок у центрі перехрестя підняв свій ціпок — і шалена автівка розвернулася в інший бік, дивом не зіткнувшись із машиною, що їхала назустріч, і зупинилася. Відразу ж на площі утворився затор, автомобілі гальмували, з них вибігали цікаві, люди на зупинці схвильовано гомоніли, подістававши телефони і фільмуючи те, що відбувалося навколо. Адже не кожен день трапляється диво — раптовий порятунок від, здавалося б, неминучого лиха.

Он і вогні патрульної машини замиготіли за поворотом. Хтось із очевидців викликав поліцію. Відчинили дверцята автомобіля, заходилися надавати допомогу водієві, який був непритомний.

Але ніхто, здавалося, не помічав того дідуся з ціпком, котрий продовжував спокійно стояти в тіні білборда. Ніхто, крім нас із Антоном. Але й нас теж  ніхто не бачив.

Проте літній чоловік раптом підняв голову і поглянув прямо у наш бік. Жодної тіні подиву не відбилося на його обличчі. Навпаки, він махнув нам рукою, неначе старим знайомим.

А ми летіли далі, залишаючи позаду яскраво освітлений і людний центр міста, занурюючись у напівтемні вулички передмістя...

Книга буде безкоштовною. Читати її можна ТУТ

Приємного вам читання та вдалого початку нового робочого тижня!

Ваша М.Д.