"Кохана Пустельного Вітру". Анонс 8 розділу

Давня йшла обережно, обираючи шлях у лабіринті тонких смужечок каменя, якими була помережана підлога. Саме помережана каменем, а не тріщинами, що вели у бездонні провалля, – настільки мало було того каменя. Та іноді крихітні камінці зривалися вниз, ще довго відлунюючись шурхотом удалині.

Печера мовчала і дивилася. Дивилася так само, як темрява спостерігала за Роксаною і Юрієм, що заблукали у підземеллях зруйнованого храму в Аталі. Ті самі забуті прадавні сили жили тут. І тільки той, хто був лише трохи молодшим від них, міг спробувати не боятися.

Полонянки відчували, як від погляду з мороку холонуть нутрощі, але темрява поки не наважувалася штовхнути їх у безодню. Темрява чекала, доки хтось оступиться сам.

І вона дочекалася: з криком униз полетів один із солдатів. Давня зупинилася. Від утоми сполохи на її плащі потемнішали і змерхли: темрява отримала жертву, а з нею і владу над ще живими.

З пальців Маяра зірвалося полум’я, полетіло у давню.

– Пригнися! – Анна-Лусія не думала, що робить.

Давня хитнулася – закляття не влучило, та чаклунка оступилася й в останню мить схопилася за прискалок. Тепер у темряві світився тільки її плащ.

Анна-Лусія підбігла до давньої, схопила їй за руку, ризикуючи і сама зірватися у прірву.

– Тримайся!

– Не треба... Відпусти мене, – в очах давньої буяло стільки суперечливих почуттів, що кортіло відсахнутися, щоб не обпектися їхньою силою.

– Ні! Без тебе ми загинемо!

З допомогою піратки давня вилізла з прірви. Коли вона встала на ноги, буревій почуттів облишив її.

– Шкода, що ти мені ще потрібен, – презирливо кинула вона чаклунові.

– Я б і сам довів їх до Саркона. У каравані їм би чаклувати не дозволили, – пихато відповів він.

– І як відчинити печери з того боку, тобі теж відомо, Маяре? – посміхнулася давня, знову запалюючи вогонь, тепер у полум’ї було більше небесних відтінків.

Чаклун мовчав. Він забув, що з того боку печери замикаються стародавнім закляттям.

Вони йшли ще довго, але більше нічого не сталося, бо всі намагалися бути обережними і не спокушатися обіцянками темряви, яка прагнула їх занапастити. Поступово коридор звужувався, струмки тріщин всихали, і біля виходу з лабіринту люди вже стояли на суцільному камені.

Давня ввійшла до зали останньою, пропустивши усіх. Світла від її вогню не вистачало, щоб визначити розмір печери.

– Це і є Печери Пам’яті, про які ви могли чути у легендах, – тихо сказала вона, опускаючись на одне коліно в центрі зали. – Не багатьом людям довелося побачити їх, бо справжніми вони відкриваються лише, якщо прошов через лабіринт, а коли заходиш з іншого боку, то бачиш голі стіни.

Живе полум’я текло з її долонь на підлогу, створюючи невеличке озерце. Давня підвелася і відступила до людей. Сяюча полум’яна вода завирувала, освітившись небесними сполохами, пересипаними платиновими іскрами. Посеред зали росло дерево, тяглося до стелі кроною і викидало гілки, на яких лускали бруньки і розгорталося велике листя. М’яке сяйво від дерева затопило залу, стіни якої були порізьблені сотнями малюнків.

Давня підійшла до суцільної гладенької стіни і намалювала вогнем на ній чарівний знак.

– Відпочивайте. Тепер світання відчинить ці двері, – тихо мовила вона.

Читати повністю