Кошмар під час розслідування!

Дорогі друзі, букнетівці! Я так мало часу маю на рекламу. Навіть писати зараз рідко встигаю, тому публікую вже написане. Не мав часу гідно рекламувати цей детектив, який заслуговує на гідну пдітримку під час публікування, тому виставлю хоч кілька розділів у блогах. Якщо Вам не сподобається, не сприймайте за нав'язування свого продукту. Просто шукаю читача. А як це робите Ви, якщо не встигаєте багато рекламувати?

Тарас Мельник

"Порожні могили"

Чернов витріщився вверх, помітивши над собою чоловіка з жінкою, які тримали в руках лопати та намагалися зачерпнути набагато більше землі, аніж могли. За кілька оживлених рухів вони швидко присипали ноги. Капітан крутився від безсилля – не хотів бути похованим заживо. Він мусив вибратися, щоб очолити боротьбу зі злом, про яку давним давно мріяв, коли вибирав для себе професію. Його дивувало дуже багато, але найбільше те, як старий професор та божевільна жінка середнього віку зуміли проникнути до нього у квартиру, винести тіло та перевезти на цвинтар.

- Випили шість бокалів пива, забувши, що власнику бару нещодавно виповнилося шістдесят років! – засміявся професор, кидаючи лопатою землі. – Але ж я просив вас звертати увагу на цифри. І не тільки я це робив…

- Вони слідкували за вами! – засміялася пані Галина, котра колись зарізала під час приступу паніки двох дівчат, запідозривши їх у причетності до спецслужб.

- За що? – закричав Чернов.

- Ти повинен відчути те ж саме, що й ми! – повідомив професор. – Я кину на тебе рівно шістдесят шість лопат землі. Ніхто не зможе знайти твоє тіло тут.

- Тут не так погано, якщо щурі не кусають! – прозвучав голос поруч з капітаном. Він обернувся на звук і помітив поруч тіло покійного сторожа.

Обличчя Островського виглядало понівеченим, але збереглося. Мрець на секунду розплющив очі та подивився на свого нового сусіда, який не чув багатьох застережень, тому потрапив у розкопану могилу до голодних щурів. Професор з божевільною директоркою продовжували присипати їх новими грудками промоклої землі, котра поступово падала на груди, обличчя, руки та ноги. Вадим відчував, як важко стало дихати під вагою землі – діафрагма вже не могла відтворювати колишні рухи, піднімаючись лише наполовину потрібного. Однак, не перспектива задихнутися лякала детектива, а страх залишитися під пластом глини з покійником, смерть якого мав розслідувати.

Чернов зірвався, вивільнивши руки та ноги і почав кричати з усіх сил. На звук хтось залетів до кімнати, щоб ввімкнути світло. Маленька дівчинка швидко побігла від вмикача до ліжка, стрибнувши до батька і поцілувавши у щоку. Біла піжама з ведмедиками кинулася йому в очі, переконуючи, що він вирвався з кошмару і повернувся у реальність. Дочка обняла капітана, маючи впевненість, що тільки таким чином здатна допомогти батькові позбутися всіх його страшних снів, котрі так часто сняться ночами.

- Татусю, тобі знову приснилася війна? – запитала вона.

- Так! – відповів хриплим голосом наляканий капітан.

- Яка з них?

- Всі, моє сонечко. Вони всі сняться одразу!

Чернов обняв доньку, міцно притиснувши до себе. Вона була єдиним, що тримало його живим після смерті дружини, після застреленого друга на околицях села Чорношахтинськ, після згорілої заживо групи на сході Сирії. Вони всі йому часто снилися, пропонуючи також приєднатися до них. Тепер до кошмарів додалися ще й кілька божевільних підозрюваних, які могли ночами розкопувати старі могили.