Промоуція типу!

Дивосвіт Нові Міти

Шаміль Оса - він не ГГ, але й не ДГ)) Цей старець, він як хранитель знань, звичаїв та порядків. Чи міг я обійтись без такого героя -- мабуть, та з ним історія стає повною чашею. Про таких людей говрять - дріжджі суспільства)))

— Я — Шаміль Оса! — прокричав він на все горло. — Підданий князя Даромира Лютого!

Старець спробував позвати ще кілька разів, але вони навіть натяком не давали про себе знати. Шаміль надто довго жив на цьому світі й знав, почім ківш лиха. І коли сил не залишилось взагалі, він одним рухом перехилився через борт та пірнув під днище. До десятка стріл майже одночасно вп’ялись в довбанку, декілька навіть пробили борт вище ватерлінії. Випірнувши за мить, прокричав скаженим голосом:

— Сучої мамки діти, щоб вам здристатись ще до заходу, ви хоч би глянули спочатку, курвляче кодло!

— Шаміль, це справді ти?

— Ні, хрін конячий, Роане, я таки відірву тобі твою довбешку й натовчу половою! Я ж попереджав твоїх, що буду вертати невдовзі.

— Ми сьогодні вполювали одного лютого дикуна, та й подумали, це якась нова їхня хитрість, бо так далеко вони вже давно не заходили!

— Вилізаю, стримай своїх пришелепків, бо я тут скоро задубну!

Старець заповз назад до човна й погріб до берега. Роан вже стояв там з посмішкою на вустах та сухим кобеняком у руках.

Шаміль відігрівався біля ватри кілька годин у сторожовому таборі, молоді мисливці нагодували його своїм особливим кулешем з сухарями, а старий товариш по зброї повернувся ближче до вечора.

— Вже не бурчиш?

— Я б навіть привітався, якби ви отак мене одразу зустріли.

— Ну, вибач, старий друже, в нас тут неспокійно останнім часом, і розвідники приносять дурні вісті, а хлоп’ята в мене молоді, гарячі.

Оса підступно усміхнувся й прийняв від Роана назад свій лук.

— А що, скажи на милість, ти там робив? — у його руках з’явився ритуальний кам’яний ніж заргів. — Бо це призначалось тобі, дикун навіть пику свою намастив синьою глиною.

Старець взяв ту зброю й пильно розглянув візерунок агату на лезі.

— Цей не з ведмежих, — відповів він спокійно, — мабуть, соколине плем’я, вони найбистроногіші!

— А чому соколиний шаман хоче почепити твої вуха собі на посох?

— Сподобались, напевно, а може, я знаю, що не слід було б.

— Це твоє знання не приведе цілий рій на хвості?

— Хіба ще одного.

— Цей вартував мені двох мисливців, — сумно промовив Роан, — сподіваюсь, воно варте того!

— Я теж.

— Друже, ти нічого мені не розповіси?

— Ви можете більше не чекати ведмежих!

— Вони й так були нечастими гостями в Лісних землях.

— Тіло спалили?

— Звісно, одразу! Цій скверні тут не місце!

Шаміль прийняв горнятко з духмяним напоєм від молодого мисливця, юнак був десь одного віку з Убийвовком та Гуннаром. Це навіяло різні спогади про минуле й думки про майбутнє його любих хлоп’ят.

— Дякую, — старець відпив і промовив до товариша, — коли будеш в Гаї, перекажи, що перший сніг може бути багряним!

Роан промовив мовою лісних, вона мала одне коріння з массарською, та за багато літ самостійного розвитку зазнала чималих змін. Юнак вклонився й зник у Шаміля за спиною.

— Зима буде ранньою, Нарвален[1] вже прокинувся, і скоро його подих принесе багато снігу.

— Могло б бути й краще. Скільки мисливців визвалось йти в похід?

— До семи сотень, — промовив воєвода й замислився на мить.

— У вас вистачить людей в разі чого?

— Даромир минулої зими прислав п’ять сотень своїх списоносців на кордон з Віллією. Як там заспокоїлось, я перекинув їх до Острогу на східний кордон.

— Наковальня, а твої мисливці — молот!

— Так, вони показали себе з гарного боку минулого разу. То кажеш, одразу після першого снігу?

Старець лиш погладив свою бороду й відпив ще варива. З дальнього кордону саме прибула розвідка, мисливці виглядали добряче пошарпаними, особливо наймолодший.

— У мене в торбі є гарна настоянка на гіркому полині й трохи звіробою.

— Дякую за турботу, друже, — він посміхнувся, — наша цілителька Міва має гарний збір трав, у лісі є все!

З куреня неподалік, куди завели поранених, пролунав натужний стогін.

— Скільки ж це ми з тобою не бачились? — спитав Шаміль у товариша.

— Останнього разу зустрічались у Святогорі ще за князя Горемира.

— Ох, летять літа, а тебе все ніяка боляка не чіпа, як погана, так і добра!

— Знову ти за старе.

— Звісно, я б не відмовився, щоб ти мене прийняв у своєму домі, чи то гнізді, як ви там кажете. І щоб там дітлахи галасували, а дружина твоя стіл гарний приготувала.

— Ти ж знаєш, моя кров...

— Ще скажи, від того у вас гівно різне, й ти не можеш взяти жінку, яка тебе любить й чекає стільки літ поспіль.

— Я не можу так знеславити Ютару. Ти бачив її?

— Як був дуболобий, так і зостався… Звісно ж, бачив!

— Шамілю, тобі б мені дорікати!!

— Мені, бо якби тієї злощасної години мав би хоч на краплинку того, що зараз, я б нізащо не залишив мою Юрану, вберіг би її!

— Жодна з них не могла дозволити собі такого мезальянсу, а їхня сім’я...

— Посцяти з великого горба на всю ту хрінь! Вона чекала на мене, все було готове до втечі. От тільки в останню мить мене вхопила така от гарячка, яку ти зараз несеш — ніколи собі не пробачу.

— То події минулі!

— А болить, наче вчора. Ютара досі чекає на тебе!