На день народження я отримав сертифікат для польоту на літаку. Я безмежно зрадів, бо останнім часом зацікавився космонавтикою, астрономією, запусками ракет. Але знову ж таки, я і небо — не близькі друзі, навіть не товариші. Моє відношення з небом нагадує випадкову зустріч з екскурсоводом через декілька років після відвідин музею. Обличчя знайоме, але де я його бачив — загадка.

З небом треба дружити (про туристичну подорож до Туреччини мова не йде). Недостатньо дивитися на хмари визираючи літак.

Але вертячи в руках сертифікат, я отримав шанс повернутися. Одного разу я стрибав з парашутом. В той день для нашої групи найстрашнішим здавалося очікування, а не крок у безодню. Інструктаж навіював жах, наелектризована атмосфера лиховісний сміх...

Найяскравіше і досі крутиться у пам'яті. Моє тіло крутиться, вітер рве його з усіх боків, а жовто-зелена осіння земля насувається. Земне тяжіння поглинає. Дивовижні емоції, які варто отримати. Гірше не буде.

Отже, зателефонувала менеджерка. Ваш літак відправляють на ТО. Є дві варіанти:
1) ви берете з собою ще двох «пасажирів»;
2) ви залишаєтесь з пілотом один-на-один як і планувалося, але в інший день і на іншій локації.

Перша думка — я беру дружину та доньку. Наступна думка — сім'я гине в авіакатастрофі... Розумію, що це питання дивне, але видавлюю до менеджерки:
— А політ... еее... безпечний?
Тиша.
Я не чекаю відповіді і продовжую белькотіти. Кажу, що маю однорічну доньку. Заспокоюю спантеличену дівчину і наголошую, що не сумніваюся у безпеці, їхня компанія не надавала б такі послуги, якби політ був ризикованим і так далі.
— Політ з такими маленькими дітьми заборонено, — чую я і полегшено зітхаю.

Ох і батько, подумає читач. Взяв би однорічну дитину в політ?!
Ні, не взяв би, але замислився. Вірніше згадав новини.

Як не хвилюватися, коли під Чугуєвом сталася жахлива трагедія. Як не уявляти себе на місці батьків, які втратили синів?

Думка полетіти з дружиною, а доньку залишити на землі викликає страх. А якщо літак впаде? Тоді дитина залишиться без тата та мами. Так і кажу дружині:
— Ні, Наталі. Ти залишаєшся на Землі. Якщо ми загинемо...
— Толік, гинути не треба. Я киваю, і ми їдемо на аеродром.

Групки людей. Дитячий куточок з іграшками. Книжки. Сильний вітер. Злітна смуга та літаки нагадуючи іграшкові.

Цілувати доньку тяжку. Можливо я її більше не побачу. В голові гудять паразити. Цілую дружину. Хочу, щоб все це швидше закінчилося, а ми навіть не почали. Ти можеш загинути. Ти можеш загинути.

Зліт.
Тепер ми нічого не вдіємо. Ні я, ні двоє інших пасажирів. Тепер ми належимо пілоту. Настрій у нього філософський, жарти теж. Його «весела» історія про розминку в повітрі з аеробусом підіймає мої брови від шоку. Часом краще помовчати, думаю я...

Все закінчилося. Ми відчули коротку невагомість, різкі маневри. Я відчуваю, що у небі щось є. Хай це буде магніт, називайте як хочете. Але вперше в житті небо подарувало мені не адреналін та захоплення, а відповідальність перед тими, хто чекає на землі.

Холоднокровність не допоможе, думаю я. Завжди забирає земля. Про це треба пам'ятати.
P.S. Ось замислився про паспорт пілота. Може колись...