Фінальні частини щось аж страшно починати, хоча все продумано заздалегідь. Стільки сюжетних ліній і ходів потрібно зібрати до купи, щоб ніде нічого не загубилося і не "провисло". Та для вирішення кейсу про вбивство дворецького у читача вже є всі потрібні підказки. Всі карти вже давно розкриті!

— Доброї ночі, детективе! — церемонно привітався зі мною Танський.
— Привіт, Максе! — із сусіднього з полковником крісла мені назустріч піднялася Марія. — Скучив за мною?
— Так, — раптово голос підвів мене, і я був вимушений відкашлятися. — Як же не скучити? Звичайно, скучив.
Це було правдою. Незважаючи на дурну нашу сварку, я встиг скучити за її чарівними очима, за персами, що так хвилююче здіймалися під… 
Так! Щось мене кудись не туди понесло! Але моя відьма виглядала такою дорослою і відчуженою в темній довгій сукні й з червоним намистом на шиї, що мені аж вилиці зводило. Я поспішно відвів очі від Марії і трохи уїдливо привітався з вампіром:
— Доброї ночі, ваша темність!
Шеф, що пильно спостерігав за цією сценою, лише несхвально стенув плечима:
— Заспокоївся? 
— Що вони тут роблять? — замість відповіді спитав я і демонстративно примостився на край шефового столу, де, зазвичай, полюбляв сидіти він сам.
Шеф насупився ще більш несхвально:
— Допомагають. Максе, іноді потрібно довіряти людям!
— Довіряти?! — обурено скинувся я, в мить пригадавши всі образи і всю брехню, що зазнав від цієї парочки.
— Людям?! — невдоволено проскрипів Танський з свого крісла.
— Так! — гримнув шеф. — Всі замовкніть! Максе! Ти, дивлюся, зовсім розперезався, вештаючись без нагляду по вивороту…
— Без нагляду?! — поставила руки в боки Марія.

Принцип Мебіуса