Українські страви в Америці (кулінарний флешмоб)

Вітаю, шановні!

Сьогодні в меню продовження смачненького флешмобу з уривками про приготування страв або вживання їжі у творах на Букнеті. Чудова Ірина Ярошенко передала мені естафету. Приймаю із вдячністю.

Довго думати і шукати їжу у власних творах мені не довелося, бо лише в одному маю більш-менш підхожий опис. Це останній мій роман, до речі, з назвою також із цієї опери)) Я не люблю каву. Так, героїня не поціновувачка всім відомого ароматного напою, зате герой навчив її любити дещо інше, а саме - смачнючі страви української кухні. Отже, два уривочки (приймати суворо перед або під час обіду;))

Уривок перший

Поки я себе заспокоювала, минуло хвилин двадцять. Кріс так і не повернувся, але я чула, як він щось робить на кухні. Через відчинені двері спальні донісся запах страви, яку він, очевидно, готував. Він ще й куховарити вміє? Не чоловік, а скарб.

Незабаром скарб знову показався, усміхнений, підперезаний фартухом.

– Шеф-кухар запрошує вас до столу, міс.

Спираючись на його плече, я прошкандибала до острівця між вітальнею і кухнею. На мармуровій стільниці стояло дві тарілки, наповнені чимось схожим на червоний суп, від якого йшов запаморочливий запах. У центрі тарілки плавало кружальце сметани.

– Що це?

– Борщ.

– Боур… Що?

– Борщ. Національна українська страва. Пригощайся.

Від рухів ложки сметана розчинилася. Я силилася вгадати, з чого зроблено боу… От лихо, цю страву й не виговориш. Зачерпнула ложкою, піднесла до рота. Гарячий, духмяний. Кріс спостерігав за мною в очікуванні реакції.

– М… Смачно. Що тут? Квасоля? Бекон? 

– На моїй історичній батьківщині це називається сало.

– Ніколи в житті такого не їла. Так дивно і справді смачно. Де ти навчився куховарити?

От мені явно не варто зізнаватися в тому, що я вмію готувати лише млинці, яєшню і салат.

– Бабуся навчила. Коли вона була маленькою, її батьки емігрували до Америки у пошуках кращої долі. Але сімейні традиції залишилися. Читати далі

Уривок другий

За кілька хвилин підійшла жінка, язик не повертався назвати її офіціанткою. Чимось вона нагадала мені мою стару няньку пуерторіканку – при тілі, з відкритим доброзичливим лицем і волоссям, зібраним у високий пучок, прикритим чорною пов’язкою. На бейджику написане ім’я “Тетяна”, яке я з трудом прочитала, як колись не могла нормально вимовити “борщ”.

– Вітаю, – звернулася жінка, – ви у нас вперше? Підказати вам щось?

– Так, вперше. Але я колись вже їла страви вашої кухні.

Жінка розцвіла, явно не очікуючи.

– Що замовите? У нас сьогодні борщ із пампушками з часником, пиріжки і вареники.

– А вареники з вишнями є?

– Міс – справжня поціновувачка.  Взагалі сьогодні немає, але для вас знайдемо. Напій?

– Зелений чай, будь ласка. Дякую, Тетана.

– Просто Таня. Думаю, так буде простіше.

Я вдячно усміхнулася. Відкинулася на спинку сидіння. Я почувалася тут майже так само добре, як і поруч з Крісом у ті часи в Лідсі. Традиції, яких дотримувалися в цьому закладі, були важливі і дорогі для нього, і я відчула, що хоч трішечки, але теж стала дотичною до них, а отже, і ближчою до нього. І хоч його незаперечна провина досі краяла мені серце, я тужила за ним, сумувала і мріяла побачити най би здалеку.

Вареники з вишнями, посипані цукром і политі вишневим сиропом, разом з чаєм принесли через п’ятнадцять хвилин. На додачу те, що я не замовляла, – духмяні печені пиріжки з яблуками.

Я питально скинула брови.

– За рахунок закладу, – сказала Таня. – Пригощайтеся.

– Дякую, – і я відправила до рота вареник.

Вишневий сік потік підборіддям, я вчасно нахилилася і в останню секунду врятувала своє вбрання від рожевих крапель, що впали на білу скатертину. Що ж, я трохи перебільшила свою обізнаність з національною кухнею, і зовсім забула, що таку страву треба їсти акуратніше.

Всім смачного!

Естафету передаю Інці Вікторовій

Щиро ваша Ліна Алекс