Хто про що, а я про сварки)))

Всім доброго вечора! Мені також випала нагода взяти участь у флешмобі, який запропонувала  ШАДІА. Естафету я отримала від Улясі Смольської. В свою чергу хотілось би передати естафетну паличку Анні Харламовій та Хелен Соул. Здається я ще не бачила у блогах сварок із їхніх творів. 

Довго думала, який уривок обрати. Герої в моїх історіях сваряться, навіть б`ються (куди ж без цього))), а от зупинитися на чомусь одному я так і не змогла. Вирішила взяти сцену з мого першого роману на Букнеті "Танучий холод сталі":

Я обережно взяла букет, ніби він був отруйним, і швидко побігла вниз до охоронця.

- Хто залишив ці квіти? – накинулася я на нього, але озирнувшись, побачила що в офіс входить Ед, і відразу ж попрямувала до нього.

- Це твоїх рук справа? Скажи, чого ти хочеш? – накинулася я на Едварда, який, завалося, нічого не розумів, або вміло робив вигляд. – Не вийшло мене запроторити до в'язниці, так ти вирішив упекти мене в психлікарню?

- Може поясниш, що сталося, - спробував він мене заспокоїти.

- Я не думала, що ти можеш опуститися до такої ницості. Навіщо ти надіслав мені цей похоронний букет? Це вже переходить всі межі! – прокричала я крізь сльози, які не могла вже втримати. – Ти поводишся як останній покидьок!

- Припини істерику! Поясни все спокійно! – холод його очей пронизав мене наскрізь. – Я не збираюся вислуховувати твої образи і безпідставні звинувачення!

Його підвищений тон змусив мене оскаженіти і, схопивши квіти обома руками, я накинулася на нього і почала бити цим ненависним букетом по його обличчю, грудях, куди тільки влучала. Він намагався ухилитися, зупинити мене, але я увійшла в раж і нічого не чула, а бачила лише, як розлітаються в різні боки червоні пелюстки. Еду вдалося перехопити мої руки і притиснути з силою мене до стіни усім своїм тілом, лише це змогло мене втихомирити. Ед вирвав залишки гвоздик з моїх тремтячих рук і кинув крижаним тоном:

- По тобі дійсно психлікарня плаче!

А потім, звернувшись до охоронця, який спостерігав за цією сценою з широко розплющеними здивованими очима, додав:

- Подбайте про Вашу співробітницю, вона мабуть забагато сьогодні працювала. Дайте їй якесь заспокійливе і викличте таксі, нехай їде додому і добре відпочине.

- Та пішов ти під три чорти зі своєю турботою, - прогарчала я.

А він, не звертаючи на мене уваги, немов мене тут і не було, мовчки вийшов з офісу.

А другий уривок із "Навчи мене кохати":

- Відпустіть! Яке ви маєте право...

Вона в черговий раз смикнула руку і в цей момент його пальці розтиснулися. Від несподіванки, Аїша похитнулася, зачепилася за сходинку ногою, незграбно змахнула руками, намагаючись вхопитися за повітря, і зрозуміла, що падає прямо в клумбу, яка затишно розкинулася поруч із входом у гуртожиток. Дощ прибив дрібні осінні квіти, змусивши їх повісити голови, земля під ними розкисла, не встигаючи вбирати ту кількість вологи, яка на неї пролилася. Аїша завершила знищення нещасної клумби, звалившись прямо в неї і загрузнувши в її грязьовій рідоті. Вона боляче вдарилася ліктем, її світлий одяг був увесь у бруді, а винуватець цієї події стояв над нею, схрестивши руки на грудях, і з презирством в погляді спостерігав, як вона намагалася підвестися, але слизька багнюка не дозволяла їй цього зробити.

- Дідька лисого! Ти що з глузду з'їхав?! - Аїші, нарешті, вдалося сісти, і вона спрямувала на незнайомця вбивчий погляд, потираючи забитий лікоть.

- Ні, це ти з'їхала з глузду, коли вирішила повторювати вичитані в жовтій газетці гидоти про мого батька, - пролунало у відповідь.

- Що? Що за маячня?!

Аїша нічого не розуміла і дивилася на нього, як на божевільного, вона навіть залишила свої спроби підвестися. Зверху продовжував нещадно поливати дощ, а незнайомець, немов його не помічаючи, стояв над нею як кам'яна статуя. Але тут вона помітила біля його машини знайому фігуру. Вона не могла помилитися, це був Рене Різані, який із задоволеною усмішкою спостерігав за тим, що відбувалося. І їй відразу стало зрозуміло, звідки дув вітер.

- Послухай... - почала було вона.

Та він не дозволив договорити, нахилився над нею і зі злістю прогарчав:

- А зараз скажи, що говорити гидоти про Теофіля Різані було найбільшою дурістю в твоєму житті. Благай мене пробачити тебе за помилку, яку ти зробила. Вибачся, і я дозволю тобі встати.

- Ти помиляєшся, я нічого не говорила про твого батька! За що мені вибачатися?!.. - вона в черговий раз спробувала підвестися, але він не дав і легким поштовхом знову відправив її в те болото, яке раніше було клумбою.

- У тебе дві хвилини, коли вони минуть, я зроблю те, чого ти ніколи не забудеш. Проси вибачення, інакше пошкодуєш.

«Цікаво, що йому наплів цей хлопчисько? Через що він так сказився?» - промайнуло у неї в голові. А вголос вона кинула, з викликом піднявши підборіддя і вкотре намагаючись вирватися з цієї багнюки:

- Тепер зрозуміло, з кого Рене бере приклад, спілкуючись з дівчатами!

- Що?!

Він навис над нею з перекошеним від злості обличчям і хотів знову штовхнути, але у неї вийшло дуже спритно ухилитися. Його руки штовхнули повітря, а сам він, втративши рівновагу, полетів у багнюку поруч із нею. На якусь мить він розгубився, не чекаючи від неї подібних дій, Аїша не стала чекати поки він оговтається, до того ж йому на допомогу вже поспішав Рене Різані. Вона навіть не зрозуміла, як у неї вийшло так швидко піднятися. Але до того моменту, коли незнайомець був на ногах, вона вже була біля вхідних дверей в гуртожиток.

Дякую всім за увагу. Сподіваюсь було цікаво.