Вітаю всіх авторів і читачів!

Я знов до флешмобу за власним бажанням. Чомусь в моїх творах немає жодної сварки. Так, напружені моменти є. Навіть емоційні розставання. Але не сваряться мої герої. Та от знайшла уривок, в якому навіть не сварка, а таке собі веселе протистояння. Якщо ви ще не читали оповідання "Сто і одне неЩастя", запрошую, а гарним настроєм забезпечу)))

"Я милувалася чарівними квітами, коли ззаду почула голос:

– Де рушник, яким ти розтиралася?

Здивовано обернулася:

– Який рушник? – та вмить згадала настанови у машині й ледь чутно додала: – У шафі…

За хвильку, що гість витратив на вивчення вмісту шафи, він повернувся з рожевим рушником та ошелешив мене фразою:

– Роздягайся!

– Що!!! – щиро обурилася. – Ах ти ж маніяк!

Я схопила перше, що трапилось під руку (а трапився пульт від телевізора), і, розмахуючи ним, крикнула:

– Не підходь до мене!

Та незабаром усю мою рішучість скрутили у вузлик та притиснули обличчям до дивану, а пухнастий халат здерли, оголивши спину й залишивши прикривати самі сідниці.

– Рятуйте! – несамовито заволала.

– Ти чого? – у голосі спокій та здивування. – Я ж тебе не вбиваю.

І тут я відчула, як рожевий рушник в його руках перетворився на наждачний папір. Краще б убивав! Мою спину обпекло вогнем, здавалося, що клаптями по живому знімають шкіру.

– А-а-а!!!! – зривала я голос. – Ти садист! Ти збоченець! Я сама тебе вб’ю! Я очі твої безсоромні видряпаю! Я твою глузливу посмішку натягну на…

Мою емоційну тираду поглинула поверхня дивана, якою мені категорично закрили рота. І тортури нарешті припинилися.

Мій кат піднявся, взяв щось зі столу та поклав біля мене.

– Вставай, одягайся! – почула я. – Це розігріваюча мазь. Розітри груди. САМА! – виділив він і вийшов з кімнати.

Я підскочила, як обпечена, і почала розтиратися маззю з різким запахом. Не вистачало, щоб він продовжив! Хоча від тієї нещадної екзекуції я відчувала у тілі теплоту та легкість. Це було приємно. Тільки йому  ніколи в цьому не зізнаюся!"

На цьому міцно обіймаю, ваша Ана Пест.