Вітаю усіх авторів і читачів!

Ой як подобаються мені ці тематичні флешмоби! Скільки цікавинок поповнило мою бібліотеку завдяки ним. Дуже вдячна усім організаторам цих масових дійств, а за "страшненький" особисто Ірині Ярошенко. Чекати власну естафетну паличку можна довго (а її можуть передати комусь іншому). Коли ж є чим поділитися, то навіщо зволікати, можна піти й проти правил.)))  Ось я і вирішила представити пару уривочків, щоб полоскотати ваші нерви.

Погляд з потойбіччя

"Стас зобразив на обличчі провину та із скорботним виглядом наблизився до труни. На кілька хвилин запала тиша. Дівчата, що стояли позаду, аж зіщулилися від тривожного передчуття. Тимур нервово почав вибивати пальцями дріб на поверхні стола. Лише Павло стояв осторонь, з головою занурившись у світ інтернету, геть незважаючи на те, що відбувалося в кімнаті.

Раптом горе-дотепник обернувся, помахав над головою руками, привертаючи до себе увагу та промовив:

– Мазур, готуй свою мобілку. – Паша здивовано підвів очі, а Стас нетерпляче продовжив: – Ну, чого витріщився? Вмикай камеру, зараз буде шоу! – і зовсім, як у кіно, додав страшним голосом: – Моторошне шоу…!

Він зачекав, коли Павло налаштує камеру телефону, а потім показово вклонився і урочисто проказав:

– Пані і панове, представляю вашій увазі виставу «Вій».

Поки глядачі ошелешено дивилися на Стасові кривляння, він повернувся до труни і протягнув хриплим потойбічним голосом:

– Підійміть мені повіки… - в той же час підняв повіки покійнику, відкриваючи мертві очі з нерухомими зіницями. То був невидючий погляд, проте кожен з присутніх, включаючи жартівника Стаса, відчув, як ті очі уп'ялися саме в нього."

Перед світанком - найтемніше

"Коли темряву між деревами розірвала примарна жаринка, парубок вирішив, що то знов збирається розквітнути якась чарівна квітка. Та коли дрібний вогник не перетворився на міфічну рослину, а збільшився у розмірах, ставши завбільшки з купальське багаття, хлопець злякався не на жарт. У нього спітніли долоні, волосся на голові заворушилося, а від вогнища повіяло холодом.

У полум’ї горіло опудало Марени: воно страшно корчилося у вогні, викручувалося, наче від болю, являючи Василеві всі несказані дитячі жахіття, але не згорало. А коли на огидній солом’яній пиці в судомних корчах відкрився чорний бездонний, наче провалля рот, він готовий був кинутися навтьоки, але заціпенів від страху й пальцем не міг поворухнути.

А з того провалля глухо, наче з льоху, линув моторошний голос, який вихолоджував душу, а серце заповнював чистим без домішок жахом:

– Ти програв! Ти втратив свій скарб. Ти втратив свій розум. Ти втратив свою силу. Ти втрачаєш себе! Невдовзі ти розчинишся у своїх страхах і перестанеш існувати. Тепер поверни вогню те, що йому належить! Кинь квітку у полум’я!

Від тих слів Василько, наче від сну прокинувся:

– Що за чортівня! Як не хочуть нечисті квітку мені віддавати! Цілий квест мені тут влаштували! Та дзуськи вам! Не дочекаєтеся! – він різким рухом скинув з себе заціпеніння та з розбігу стрибнув прямо в середину палаючого вогнища."

Сподіваюся вам було страшно. А може й весело. А якщо виникло бажання дізнатися, що було далі, ласкаво прошу.

Міцно обіймаю, ваша Ана Пест.