"Я зуби зціпив. Артур навмисно на рожен лізе, розуміє, що втрачати вже нічого.

- Ти давно в місті? – поцікавився Захар, блимаючи на мої затиснуті кулаки. 

- Шавка, хто тобі слово давав? – визвірився Артур.

       Схоже, клепки геть розгубив. Сам винен.

            Я з усього маху заїхав по випещеній пиці. На бетон бризнули краплі крові, поверх яких розпластався заюшений Артур. Дістав. Сплюнув гидко. Таких життя нічому не вчить. Вони не виліковні.

            Посунув до виходу. За мною вискочив Захар. Витягнув цигарку, прикурив смачно, а мені вперше не закортіло пригубити гіркого трунку.

- Що робити будемо? – спитав він, після висмаленої любоньки.

            Я небо розглядав. Блакитне та безмежне. Відповіді шукав, хоча вже знав її. Артур вичерпав свої спроби на помилку, пора насолоджуватися наслідками. Істина, якої мене навчив дідусь. Дія має наслідок. Вчинок, неважливо який, тягне відповідальність. Покійний батько не зміг навчити брата цих простих істин. Напевно, мені пощастило, що ріс не з ним. Повинен дякувати мамі за мужність та мудрість. Її дії мали найкращий наслідок для мене.

- Я зв’яжуся з Григоровичем, у нього з’явиться новий пацієнт.

            Захар кліпнув вражено. Юрій Григорович – завідувач психлікарнею, добрий друг Северина Гордійовича."

        Хух! Втираю чоло, сумую трохи, бо ця історія добягає кінця. Вона виникла зненацька, наповнивши глечик думок до краю за лічені дні. Кидаю на Ваш розсуд.