Розчаровуючи власних батьків...

Розчаровувати власних батьків - святий обовязок чи не кожної дитини. Як і бути кращими за власних батьків (інакше, навіщо взагалі потрібне усе це відтворення?).

Отож, ми народжуємося, обожнюємо тата і маму, які є центром Всесвіту, ростемо, пізнаємо, розвиваємося і ... розчаровуємо. Бо тато мріяв про сина, який буде поділяти Усі його цінності, а мама хотіла, аби донька була мудра і витончена. Але, так уже воно природно складається, що кожне покоління має Свої цінності, а мудрість заключаєттся у тому, щоб жити серед них, зберігаючи душевну гармонію.

Та певно, ще ніколи світ не був таким пришелепкуватим, як нині. Звучить банально, але це так. Візьміть хоча б повсюдну безглютеновість, ковідоістерію, чи краній лівий лібералізм. Ідеї, які захоплюють світ і стають масовими, ширячись зі швидкістю світла інтернетом, множачись репостами, та нарощуючи авторитетність тисячами "експертних думок", котрі ніхто уже не ставить під сумнів. Адже, коли ідея набирає достатню кількість голосів, вона стає правдою, навіть, коли до правди має таке ж відношення, як ґудзик до стоїцизму.

Тож, рано чи пізно, ймовірна ситуація, коли мої діти прийдуть до мене і скажуть: "Ма, ти спекла торт з яйцями і цукром? Фе, яка дикість!", чи "Ма, ти що насправді не розумієш, як важливо транс-дітям мати право на зміну статі? О, божечки, і ця людина була для нас авторитетом!"

І я щиро вважатиму їх пропащими зомбі з чіпованими мізками, а вони мене - доісторичною істотою, безнадійно відсталою від сучасного життя.

Тож доки цей момент не настав, я собі думаю, як його не допустити. Як?

Як зробити так, щоб діти мали за звичку сумніватися у істиності поширених (навіть дуже поширених) ідей? Що давати їм читати, що розповідати, яку музику вмикати, аби вони росли із зерном вічного сумніву і допитливістю і живим, палаючим розумом, здатним продукувати думки, замість займатися сліпоглухонімим споживанням чужих ідей?