Флешмоб - цвинтарник - мене зацікавив. Я пригадала, що маю подібні прогулянуи і не одну, і не в одній книзі:)

Тож я  вирішила залучитись до естафети від Тетяни Юр'євої й запрошую вас до містичної прогулянки кладовищем в книзі Сонячне кошеня

- Та пішли,  цікаво ж! - підбивала вона, свого хлопця і подругу.

- Та ну нафіг! Нашо воно туди лізти? - впирався Олексій.  Хлопцю було 17, він був старший за обох своїх супутниць, проте приклад хоробрості надавати не поспішав.

- Не бійся, нічого там страшного немає, - сміялась Олена.

- Я не боюсь! - образився юнак.

- Тоді пішли. Так же швидше. І взагалі, дивись повна луна - світло, як вдень.

- Чого тебе туди тягне?- спитала Тетяна, якій також не дуже подобалась ця ідея.

- Та цікаво ж! Коли б ми ще вночі по кладовищу пройшлись?- азартно посміхнулась Олена. Вдень вона тут ходила і не раз, спочатку просто з цікавості, потім зрізала шлях, коли ходила зі школи до репетитора. А от вночі якось не складалось. Для ярої любительки різних жахів та страшних історій це було суттєве упущення.

- Олена, ти зі своєю любов’ю до містики вже дістала,- закотила очі подруга.- Дуже хочеш привида зустріти?

- Та хоч би одного! Але то марна надія, у нас же в селі навіть жадної завалящої страшилки немає про привидів з кладовища! Хоч їдь до вас, там кажуть щось хтось зустрічав, - насупилась Олена.

- Та, чула я ту байку,- відмахнулась Таня,- Казка для діточок. Її розповідає один місцевий, близький друг зеленого змія, тож тобі його привиди зустрінуться дуже не скоро, з твоєю то любов’ю до спиртного. - Розсміялась дівчина.

- Ну добре вже, досить стояти,  пішли, - погодився Олексій, бо стояти на морозі перед воротами на кладовище, йому вже набридло, а Олена явно йти в обхід не бажала. Та і правда в їх селі жодної байки про привидів на кладовищі не було, а вдень дітвора так взагалі грала в хованки та війнушки на гробках. Та і визнавати себе боягузом нікому не подобається.

Олексій і Тетяна йшли, майже бігли поперед Олени, а вона зі сміхом спостерігала, як вони «не бояться». Повний місяць і справді світив так, що хоч голки збирай, і кладовище  можна було роздивитись у всіх подробицях. Білий сніг красиво мерехтів у місячному сяйві, м’яко вкриваючи хрести, надгробні плити, огорожі та могильні горбики. Чисті краса і спокій. Що тут може викликати страх? Тут відчувались лише світлий сум та відчуття доторку до минулого. В повітрі кладовища завжди наче літали нездійснені мрії, втрачені надії, печаль. Це місце спонукало зупинитись, подумати над минулим, майбутнім,  розглянути свої пріоритети в світлі того, що все минає. Для всіх. Завжди. Але  лякатись… Чого тут можна лякатись?

Розглядаючи навколишню зимову казку, Олена не одразу помітила, що її друзі зупинились. Лише  налетівши на спину Тані, вона здивовано спитала.

-Що таке?

Відповіддю їй було мовчання. Дівчина здивовано обійшла своїх супутників, щоб побачити, що прямо перед ними, на стежці, яка вела навпростець через кладовище, стоїть високий чоловік. Довге темне пальто і широкопола шляпа, яка майже повністю приховувала обличчя в тіні, робили його схожим на  героя якогось старого фільму. Доволі дивна «шапка» для січня місяця. Вітру не було, але все одно голову берегти варто, подумала Олена, розглядаючи зустрічного.