З легкої руки Мар'яни Долі і ще кількох авторів було започатковано новий флешмоб "Прогулянка цвинтарем". Тетяна Юр'єва передала естафету всім бажаючим, та, дивлюся, бажаючих не залишилося )) Авжеж, це ж не перші поцілунки (хоча і вони, як показала практика, в наявності не у кожного). Отже, користуючись нагодою, я вирішила продовжити справу, бо у мене, виявляється, є цілих дві сцени на кладовищі. З них я обрала завершення одного з найдраматичніших моментів роману

"Ночі Сан-Франциско"

Я потискав чиїсь сухі руки, не бачачи облич, не чуючи слів, не помічаючи плину часу. Все скінчено. Алекс засипало землею, а мене – ненавистю. Бовдур, ідіот, егоїстичний безсоромний мерзотник, я би міг обізвати себе ще сотнею неприємних епітетів, але й цього буде недостатньо, щоб описати всю ницість власного падіння, яку я відчував. Зневага до себе була настільки очевидною, що наприкінці похорону дехто почав шарахатися від мене.

Один раз я помітив на собі важкий погляд Тесси, шкірою відчув крижаний холод, що йшов від неї. Вона залишилася сама (Стівен так і не з'явився), ніхто не підтримував її за лікоть, щоб не дати впасти в яму, поки опускали труну в землю. Тесса похитнулася, але мені було все одно. Я не кинувся б їй на допомогу, навіть якби вона впала.

Щойно грудка землі з моїх рук вдарилась у поліровану кришку труни, я розвернувся і покинув кладовище. Більше тут мене нічого не тримало.