Флешмоб "Прогулянка цвинтарем": а чом би й ні))

З легкої руки Марини Гайдар   пропоную такий незвичайний флешмоб. І передаю естафету Марині, а також Тетяні Гудимі

Завдання - написати будь-який епізод із вашої книги, дія якого відбувалася б на цвинтарі. Треба ж мені відповідати взятому на себе іміджу Стівена Кінга місцевого розливу)) Думаю, буде цікаво!

А от мій уривочок із повісті "У неба на краю"

"Був прохолодний осінній вечір - ще не темно, але вже й не день, отой короткий час сутінок, коли небо ніби підсвічується дивним рожевим світлом, а на його фоні дерева, що вже почали одягатися в жовте, виглядали неприродньо, мов декорації до кінофільму. У будинках пообіч вулиці загорялися перші вогники, і Ніка мимохіть зазирала у освітлені вікна - це заняття вона також полюбляла.  Їй подобалося ненадовго ставати очевидцем чужих життів,  бачити, як родини сідають до столу, чи ще готують обід, як граються діти, батьки про щось розмовляють,  або всі разом дивляться телевізор. Деякі вікна були закриті фіранками, але більше було таких, що проглядалися знадвору, і крізь розчинені кватирки до неї  долунали звуки музики, уривки голосів,  відчувалися смачні аромати домашніх страв. На асфальт падали тіні, поступово один за одним запалювалися ліхтарі, і Ніці хотілося йти так довго-довго, хоча вона була вже майже вдома.

Залишалося тільки звернути своїм звичним шляхом через кладовище, або ж  пройти трохи довшим маршрутом - поза  його парканом. Ніка на мить завагалася, але все ж звернула на найближчу цвинтарну алею. І от тут сталося те, що раз і назавжди змінило її життя. Вона побачила дівчинку.

Здавалося - ну що тут такого - дитина, то й дитина, правда, в трохи незвичному місці, але сама Ніка колись із однокласниками ходила " на слабо" ввечері на цвинтар, до того ж, ще не було зовсім темно, так, вечоріло.... І все одно її не покидало відчуття, що щось із цією дівчинкою не так. Здавалося, вона стояла тут не випадково, а чекала саме на Ніку.  Принаймні, завбачивши її, дитина враз підвелася із лавочки, на котрій сиділа, та рушила назустріч дівчині.

Звичайна школярка років семи, у червоній курточці та джинсах, з білявим "хвостиком" на голові та великими карими очима. У руках вона тримала ляльку Барбі в рожевому бальному платті.

 - Добрий день, - ввічливо привіталася.

 - Добрий вечір, скоріше, - посміхнулася Ніка. - Тобі тут не страшно одній?

Дівчинка знизала плечима, продовжуючи уважно вдивлятися в її обличчя. Від того запитального погляду Ніці чомусь стало не по собі, нібито легкий морозець пробіг по тілу. І, щоб розвіяти тривогу, вона продовжила говорити так само  підкреслено бадьоро:

 - Може, пора вже додому? Ти де живеш?

 - Вокзальна сорок сім, квартира двадцять два, - на "автоматі" відтарабанила дівчинка, і враз на її обличчя наче набігла тінь, вона опустила голову та кілька разів колупнула землю носком кросівки.

А потім знову звернула погляд на Ніку.

 - Скажіть, будь ласка, можна вас  про щось попросити? - швидко сказала дитина.

 - Звичайно. Може, ти хочеш, щоб я тебе провела додому?

 - Ні, - дівчинка рішуче захитала головою - Сходіть до моєї мами і перекажіть їй, що у мене все добре, щоб вона не хвилювалася. І віддайте їй оцю ляльку. Якщо раптом вона не повірить, скажіть, хай візьме у мене на поличці книгу казок Андерсена і відкриє на сьомій сторінці. Запам'ятаєте? Сторінка сім - це як сім днів у тижні. Вокзальна, сорок сім - тут теж є сімка, а квартира - дві двійки.

-Зачекай, ти що, з дому втекла? - здивувалася Ніка.  - Давай краще разом підемо до твоєї мами.  Якщо ти в чомусь проштрафилася, то я попрошу, щоб вона не сварилася, добре?

Вона простягнула руку, щоб узяти долоню дівчинки у свою, але та різко повернулася, поклала ляльку на столик і відійшла на кілька метрів.

 - Скажете, що в мене все добре! - ще раз гукнула вона, а потім побігла і зникла десь у глибині алеї.

Ніка підійшла до столика і взяла в руки ляльку.

 - Нічого не розумію, - промовила  вона, оглядаючись навкруги.

Лялька дивилася на дівчину байдужими блакитними очима. Вона була холодна, наче перед цим її й не тримали в руках..."