"Супергеройський Вісник: випуск 14"

Всім привіт! Зустрічаємо нового учасника нашої збірки "Час героїв" - Олену Гешко!

Олена - різножанровий автор, вона пише й поезію,  і молодіжну прозу, й любовні романи, й дитячу літературу. До нашої збірки вона запропонувала оповідання під назвою "Чи врятує краса світ?"

"Це реальна історія про вчителя. його учнів та його життєві принципи. Вважаю, що в жорстокому сучасному світі виховувати дітей, прививати їм любов до музики, до краси та й до мистецтва взагалі - це і є справжній героїзм," - розповідає Олена про свій твір.

Ось уривок із нього:

Василько сидів на вулиці вже досить довго, тому добряче замерз. До матері
знову зайшли друзі й розпочали свій звичний алкогольний банкет зі всіма
сварками, бійками та розборами стосунків. Тому хлопчик, накинувши на плечі
курточку, непомітно вислизнув з дому. Як добре йому було влітку в селі у
бабусі! Згадував, як допомагав бабусі на городі, виганяв з сусідськими
хлопчаками корову в поле, ходив з друзями на річку… А ще бабуся завжди
готувала смачнющі обіди й пекла пиріжки, яких він міг наїстися досхочу. Не
те, що мама – навіть обід не щодня готує… Пам’ятає, як бабуся просила
маму, щоб та залишила його, Василька, в селі й перевела до сільської
школи. Та мама відмовилася, мотивуючи це тим, що хоче сама дбати про свого
сина. Насправді ж вона отримувала на нього якусь мізерну допомогу від
держави, як мати-одиначка, й не хотіла втрачати ці гроші. Інакше за що
вона б жила?
Хлопчик струснув головою, щоб відкинути сумні думки й озирнувся довкола,
шукаючи поглядом на що б переключитися. Он іде чоловік з підлітком, обоє з
гітарами, про щось жваво розмовляють. Йому враз так захотілося опинитися
на місці того хлопця, відчути інше життя! Аж сльози виступили на очах.
Раптом, порівнявшись з ним, чоловік привітався:
- Привіт! Ти чого тут сидиш на холоді? – і, помітивши сльози в очах
хлопчика, додав: - Тебе хтось образив?
- Ні-ні, - потягнув Василько, і схлипнув, сам не знаючи чого: чи то від
жалю до себе, чи того, що хтось звернув на нього увагу.
- Може, підеш з нами на репетицію – послухаєш, як ми граємо? Зігрієшся
трохи. Тут недалеко, – незнайомець показав рукою на музичну школу.
- А можна? – сльози у Василька миттю висохли і в голосі прозвучала якась
надія.
- Звичайно! – чоловік подав руку й допоміг хлопчині підвестися з бетонного
блоку, на якому той сидів.
Тільки тепер Василько зрозумів, що сидів довго нерухомо й мало того, що
дуже змерз, а ще й ноги затекли і він з трудом переступав з ноги на ногу.
- Що ж, давай знайомитися. Мене звуть Степан Степанович, я вчу дітей грати
на гітарі в музичній школі. А це – мій учень, Ігор. А тебе як звуть?
- Вася.
- Може, батькам зателефонувати, щоб не хвилювалися і не шукали тебе?
- Ні, не треба. Їм до мене нема ніякого діла, - ледь чутно промовив Василько.
Степан Степанович тільки важко зітхнув, а коли вже прийшли до класу –
поставив чайника та вгостив хлопчину гарячим чаєм і печивом…

Продовження цього оповідання шукайте на Букнет першого червня. А поки що підписуйтеся на сторінку Олени Гешко  та знайомтеся з іншими її творами!

До зустрічі завтра - в черговому випуску "Супергеройського вісника"!