Своєрідний крик душі.

Оскільки я тут недавно, то хочу висловити свої відчуття від побаченого. Чиатачи деякі творих, мабуть молодих авторів, з*явилося дивне відчуття. Люди пишуть, але їх зовсім не цікавить інший бік медалі. Хочуть отримувати тільки комплементи, тільки похвалу. А як же рости над србою,  ріст автора у глибину?  Цей пост мабуть своєрідний крик душі.

Прочитавши десь з десяток різних творів, я побачила, що є автори, які пишуть може й непогано (вигадують уікаві сюжети), але всеж таки якось незріло. Під одній з книг я написала, що щось їй не вистачає. Та  у відповідь почулв - сама дура, за собою слідкуй! А потім навіть звинувачування. Що  взагалі пишу безграмотно, тобто  вони побачили самі помилки. А де там помилки, в чому. Якщо орфографічні. Так, вибачайте, там не може їх бути. Ворд він сам підказує. Чи є у тексті проблеми з орфографією. Та ви самі це знаєте. А якщо коми, лабки, крапки, то невже це так відволікає від тексту та сюжету?
Не буду переліковувати, що це були за твори, щоб це не виглядало своєрідною  рекламою. Але скажу, що це жах. І якщо це майбутнє нашої літератури, то мені страшно за це наше майбутнє.
Хоч багато сюжетів можна поділити на декілька  видів і це не погано, бо ці теми завжди будуть притягувати й взагалі майже усі історії народжуються так. Або автор починає думати, що якби  в житті це було ось так та ось так…  Або це історії на кшталт Попелюшки, тільки в різних стилях, жанрах, часі. І це не погано. Але, хоч ви берете сюжет, який завжди спрацює, то все одно треба зробити це цікаво, по новому, пластично. А те що я побачила – все навпаки.  В ліричний сюжет раптом потрапляє історія про викрадення дитини та так, що це не просто – не історія, а нісенітниця. Все - майже все – не життєво. Всім відомий Станіславський, якби жив волав би: «Не верю!» та писав капслоком та червоним кольором. Стільки питань постає від таких  вкраплень у сюжет. Від того, що так не буває, до того, що а навіщо ви це зробили. Бо коли  в  сюжет вводиш нову сюжетну лінію, то заздалегідь требо подумати, а що з нею робити далі? Яке її майбутнє у цій історії? А також подбати, щоб читачі розуміли мотив цього. От навіщо раптом викрали дитину. Та з яких причин та мотивів. Але нічого такого не відбувається. Тому читаєш та думаєш – так не буває. Хоча ми знаємо, що у житті можливо все. Але, коли немає мотиву, або герой раптом перетворюється з одного в протилежно іншого, то також багато постає питань, які приносять сумніви та бажання покинути читати.

Наприклад в одній з цих нових книг кохана жінка головного героя раптом викрала його дитину без усіляких на це підстав. А також вираховували її також по дитячому. Бо дитина запам’ятала, що на викрадачі був якийсь там браслет. Вибачте, але таких браслетів може бути купа та носити їх може будь хто. Такий спосіб показати, що ось й усе розслідування – це просто жах!  Якщо читач читаючи раптом розуміє, що його вже не турбує доля героїв, а більше  цікавлять питання, чого це раптом все ось так просто та не природно? То ваш сюжет – бездарний. Ви програли. Інтригу не зберегли та  людина не повірила вам, як письменнику.
А про героїв це взагалі окрема тема. Бісить, коли автор подає героя, або головного, або другорядного, як мужнього чоловіка, доброго керівника, сильного, мужнього, власного. Та ще й його рік прямим текстом вказує (наприклад від 30 до 40). А потім цей чоловік починає, з легкої руки автора, робити вчинки підлітка, або двадцятирічного хлопця. Або розмовляє мовою юнака, плаче, вмовляє героїню не йти від нього в істериці, або признається в коханні, так як це вже не робить покоління чоловіків за сорок, то це просто смішно. Ба більше – це бридко та відштовхує від книги. «Так не буває!» - каже  підсвідомість. Й читати вже не хочеться.  Не можна дорослу людину зображати, як підлітка. Або якщо вже задуманий тип особистості, то він такий до кінця має бути.  Якщо герой сангвінік – то  спілкуватися він має як сангвінік, лаятися він має як сангвінік. Мститися він має як сангвінік та усі конфлікти він має робити саме в одному характерному для нього типі. Не може людина бути мужньою та як удав спокійною у бізнесі та з друзями. А потім, коли автор хоче показати героя у труднощах, або у коханні чи при розриві відносин, то це якийсь холерик, істеричка та алкоголік. Взагалі, якщо хочеться зробити героя яскравим та життєвим, то можна поцікавитися наприклад психологією. Існує 14 психотипів людини, які по різному проявляються в чоловіках та жінках. Вони можуть бути змішаними, але деякі ніколи не поєднаються один з одним. Все це робить людей унікальними. Наприклад шизоїдгий психотип не поєднується з епилептоїдним. Вкрай рідко з істероїдним. Ось де можна розгулятися фантазії. Придумуєш героя та немов ляльку одягаєш у наряди, обираєш їй тип  особистості, характер, звички та вади. Все це так цікаво! 

Ми віримо та співчуваємо певним героям, тому що бачимо їх живими, цілісними, такими ж як і ми. А інакше  наш мозок  впадає в cумніви.
Тому такі дитячі діалоги та поведінка героя не як  в людини – відштовхує. Про що я хотіла натякнути. Але все марно. Краще ж слухати компліменти, ніж вчитися та рости у своїх творах.
Окремо хочу сказати, якщо задум саме показати, що сорокарічний чоловік так й не став чоловіком, а залишився мамчиним сином. То це окрема розмова. Тоді це требо й казати, наприклад в розмірковуванні самого героя, або якщо автор розмірковує над долею цього герою. Або ввести друзів, або його маму, через яких це буде виражено.
Те ж саме можна написати й про героїнь. Молоді дівчата, але занадто мудрі – не на свій рік – відштовхують, як і коли жінки середнього віку вкрай романтичні та наївні. Або якщо героїня – стерво, то не стане вона милою дівчинкою, тільки тому, що насправді дуже сильно покохала. Як і  милі дівчата  добрі та чуйні,  не перетворюються водночас у стерву. Якщо ваша героїня перетворюється у жінку- вамп, то дайте їй на це час. Покажіть, як це з нею відбувалося, з яких причин, яких мотивів. Хто її образив, або як вона стала на цей шлях. Або наприклад натякніть хоч про її минуле, важке дитинство, чи  щось так, що з неї почало робить це.
Тому навіть красивий опис життя та героїв, але пластикові не живі діалоги, або поступки героїв, які  не притаманні для людей певного віку, певної нації або певній професії  - це все  не врятує твір. Такі речі роблять, що люди не захочуть читати далі. Все це  паплюжить сюжет, паплюжить навіть найгарнішу ідею .
А ще я побачила, що деякі історії мабуть набридли автору. Бо все починалося так яскраво, сюжет закручувався, інтригував та вабив. Але кінець раптом був ніяким. Якби так писала Агата Крісті, чи стала би вона відома? Чи стали її детективи – бестселерами? Мабуть ні.
Якби вона спочатку закрутила інтригу, а потім просто спокійно розповіла, що  насправді оцей вбив цього, а той був у зговорі з тим, та поплатився. То сюжет просто був би навіки втрачений. Хочеш закрутити сюжет, май сили потім його також  феєрично розкрутити. А якщо забракло сил, то може почекати, або не закручувати настільки міцно.
Ось такий вийшов крик душі. Написала, та трохи заспокоїлася.