Салют, милі фоловери! Поки працюю над заверешнням інтерв'ю з героєм, мені передали цікавий флешмоб)). Слід написати про перше знайомство героїв однієї із моїх книг. 

Спершу скажу, що естафету передаю таким своїм чудовим колегам, як: Ольга Сова, Diana, Оксамит, Ксана Рейлі і Milena Miligan.

Отже, зі своїх книг я вибрала "Третій гріх — Хіть":

Посередині доволі великої кімнати, єдиним джерелом світла якої було величезне вікно, біля робочого столу стоїть високий чоловік, обернений до нас спиною. Невідомий пан вбраний у чорний костюм з червоними частинами. Гм.. який цікавий дизайн. Його молочно-біла чуприна акуратно зачесана на бік (на потилиці і поблизу скронь волосся коротке-коротке), руки стримано тримаються у кишенях штанів, а сам, мабуть, дивиться на те, що відбувається за вікном. 

То це він?

— Я її привів, сер, — покірний голос ельфа руйнує напружену тишу, яка, здалося, на вічність зависла між нами, поки я злякано оглядаю і приміщення, і самого вампіра. Останній навіть не поворухнувся, почувши слова посланця.

— Молодець, Áльнере. Поки що це все, дякую, — долинає до мене спокійний і владний голос незнайомця. Білявий ельф поважно киває і поспішає покинути кабінет, зустрівшись із моїм наляканим поглядом своїм не дуже спокійним.

Потім між мною і невідомим знову зависає мовчання. Це дуже напрягає, чесно кажучи. 

Боже, мою кров ще ніхто ніколи не пив! Як це, взагалі? Дуже боляче чи ні? Цікаво, які саме ікла в нього довгі: нижні чи верхні?..

Розхвилювалася я не на жарт, ахахах, адже батьки мені про це детально ніколи не розповідали. І чому ж в аімерів така доля? Невже не можна просто так жити??

— Ім'я, — холодний і наказовий бас вибиває мене з тривожних думок, що я аж здригаюся від несподіванки.

— П-перепрошую? — запитую я тихо й невпевнено, перевівши стурбований погляд із низу темного плаття на його широку спину.

Та чому ж він не повернеться до мене обличчям??

— Ім'я, — повторює він, продовжуючи стояти непорушно. Я лякаюся через те, що, чомусь, знову не второпала. Ім'я? Матері? Батька? Моє? Чиє??

— Е-е-е…

— Назви своє ім'я! — кричить він.

Матінко, так он воно що! Моє ім'я! От дурепа! Ой, невже він розсердився??..

— Глорія, — чому ж голос так стишується у цю мить? Будь впевненішою, чорт забирай! І хіба він не мав би знати мого імені, коли купував??

— Гарне ім'я, — через його несподіваний комплімент мої бліді від страху щоки вмить спалахують червоним рум'янцем.

— Д-дякую... — можливо, запитати в нього його ім'я? А то якось ніяково. — А Ваше?

— Ке́йран. Кейран Аберха́рд, — значить, Кейн або Кей, чи все ж таки Ран? А може, мені не можна буде його так називати?

— Вам личить, — не знаю, звідки я це взяла, та сказати щось мусила.

— Справді? — голова чоловіка ледь повертається і я відразу зустрічаюся із його цікавим поглядом рубінових очей, який потім стає здивованим і трошки довгасті зіниці звужуються. Шкіра обличчя бліда; ніс прямо "спускається" до верхньої губи, маючи в собі майже непомітну горбинку. Контур губ чіткий, навіть якщо вони майже такі ж бліді, як і шкіра.

І чому в мене мурашки по шкірі проходяться?? Ох, якась така дивна напруга так і кружляє в повітрі!

— Т-так, справді, — дійсно хочеться бути впевненою, та виходить не дуже. Він мовчить, і знову обертається до вікна. Фух, полегшало... А то, здається мені, я би не витримала його погляд на собі більше трьох секунд.

— У тебе ще є хтось з рідних, крім батьків? — що? Чому так несподівано? Для чого йому це? Думала, він знає все про мене, якщо купив.

— Ем... Ні, немає. У мене, крім батьків, нікого немає, — брехати нема чого, правда ж?

— Гм… — замислюється ледь знайомий мені незнайомець, і я помічаю, як він витягає одну руку з кишені і, напевно, кладе її на підборіддя. — Вмієш готувати їсти? — я знала, що це буде щось схоже на допит. Тато ж казав, що аімери можуть бути в них домогосподаркам. Але це якось смішно! Ех, Глоріє, опануй себе!..

— Так, вмію, — вампір хоче, можливо, ще щось запитати, та я випереджаю його: — А скільки мені будуть платити? — добре, що батьки про це трохи розповіли, а то мене тут могли б і обдурити. Чоловік тихо пхикає. Сміється з мене? Чому?

— Сім тисяч на місяць. Сподіваюсь, тобі вистачить? — у його голосі холодна впевненість і нотки насмішки. Та я навіть такої зарплати під час найкращого підпрацьовування не мала! Мені цього по горло стане!

— Так, вистачить, — стараюсь бути стриманою. Якусь мить ми мовчимо, і я знову питаю: — Скажіть, як мені до Вас звертатися? І скільки часу говорити на "Ви"?

— Пане Аберхарде, пане Кейне або просто "пане". А про "Ви" я ще подумаю, — він знову ховає руку до кишені.

— Зрозуміло.

— Показати тобі твою кімнату? — мовить вампір, нарешті, повністю обернувшись до мене. 

Світло з вікна робить його високу й натреновану постать темною, але це не заважає мені повністю оцінити його. І тут же ж я мушу визнати, що ще ніколи не бачила вампіра-альбіноса. Його серед снігу, мабуть, видно не буде, якщо стулить повіки. Дідько, який він красень!

Червоні очі на блідому лиці дуже виразні – так і дивляться у душу. Білі вії довгі, а такого ж кольору брови густі й ледь підняті догори. Тонкої лінії блідих губ боязко торкається посмішка. Таки не очікувала я, що він буде настільки вродливим.

Чоловік повільно поправляє долонею волосся. Ох…

— Так, звичайно, — врешті, відповідаю я, хитнувши головою, щоб отямитись, і опускаю погляд, наче кланяюсь, коли він починає підходити.

— Тоді ходімо, — мені здається, що альбінос посміхається, проходячи повз і обережно взявши мою сумку. 

Я тривожним кроком іду за ним. І цей чоловік буде пити мою кров?? Господи ж мій!.. Чомусь, я впевнена, що мені буде страшно до нього навіть торкатися…

 — — — — — — — —

Дякую всім, хто приділив час для мого блогу! Сподіваюсь, мені вдалося вас заінтригувати й зацікавити)))). 

Хай усім щастить!❤️