Несподівана чи вимучена дорога до співавторства

На прохання читачів, продовжимо (посилання на попередній блог тут) розповідати про свій шлях до співавторства з Анною Котляревською і про те, як ми докотилися до такого життя, що почали писати разом книгу)

"Несподівана чи "вимучена" дорога до співавторства" - так назвала цей розділ кохана співавторка, а я вже буду розповідати своє бачення ситуації.

До речі, можливо, ви звернули увагу, що я часто називаю Аню "кохана". І це не просто так. Ні, це не якісь лесбійські штучки чи підлабузництво. Просто коли до людини відчуваєш таке сильне тяжіння, і чекаєш вільної хвилинки, щоб поспілкуватися, просто про що-небудь, а згодом про сюжет і спільну книгу, як інакше це назвати?

Ідея написати спільну книгу виникла несподівано (принаймні, для мене), з подачі колег, жартів, і розмов, в яких нас з Анею засватали… Дожартувалися до того, що мені сказали "хапай дівчину, доки з-під носа не увели". Ну, я би схопила, але ж я силувати не буду. Були в нас з Анею розмови, що треба спробувати написати разом книгу, але то потім, коли подописуємо все заплановане, може після нового року. Колись… Згодом… Та щось мені думка про те, щоб написати з Анею книгу не давала спокою. І справді, як то кажуть, і хочеться, і колеться.

Я знала, що в Ані був невдалий досвід, тому (чесно, можливо, для тебе, Аню, це буде сюрприз) дуже боялася тиснути на неї. Не хотіла наполягати, щоб не підвести і не розчарувати остаточно. Бо сама в собі впевнена не була, що зможу. Зрозумійте правильно: велика відстань, різний графік, брак часу, інші камені спотикання, про які ми ще напишемо…Я настільки звикла в житті все робити сама, що і досі не можу звикнути писати "МИ". Все це лякало мене. А найбільше те, що якщо не вийде, то я стану причиною глобальної недовіри і розчарування для іншої людини. Це дуже велика відповідальність…

Та за нашими розмовами, я все більше і більше прикипала до неї і загоралася бажанням спробувати. Ми обговорювали наші книги. Ділилися враженнями за кулісами. Для мене було величезним сюрпризом, коли Аня почала читати мою книгу, адже я перша полізла в її твори і на власний подив зрозуміла, що мені подобається як легко вона пише на такі складні теми… Я закохалася в одну з її книг. Потім почала читати іншу. Тоді ще, і кожна мені на диво подобалася. А потім Аня почала читати мою книгу. Я дуже хвилювалася, чесно. Сповіщення про коментарі від неї лякали мене: а раптом не сподобалося? Але ні, Аня писала, що подобається. Спершу я думала, що вона то з ввічливості робить, але швидко зрозуміла, що Ані справді подобається моя книга, яку вона читала і слідкувала за оновленнями. Я почувалася щасливою...

Отже, ближче до суті, бо щось мене занесло. Один з найважливіших каменів спотикання - хто знайомий з творчістю нас обох - у нас геть різні стилі… І як тут бути? Силувати себе? Аня вказала на цю проблему, що вона не зможе писати, як я, а я навряд чи захочу підлаштовуватися і писати, як вона. Для тих, хто не знає, поясню - мій стиль письма досить пафосний (ха-ха, боюся, ви вже й так зрозуміли), кажуть, що гарно, але я свій стиль називаю жартома "музейним". Аня ж пише лаконічно, гарно, без зайвих витрибеньок, з влучно вставленим гострим слівцем, і виключно від першої особи. Я переважно пишу від третьої.

Коротко кажучи, Аня почала мене відмовляти. Але ж я вперта, як віслюк… Писати від першої особи - чому б і ні! Я пробувала, є парочка початих книг, тож знала, що я зможу. Писати в іншому стилі - не бачу особисто для себе тут ніякого ґвалтування свідомості. Це цікавий експеримент, особливо враховуючи, що сама б хотіла навчитися писати лаконічніше. Тому я таки відкинула всі страхи і вперто почала переконувати кохану (відтепер) співавторку, що я зможу, що ми зможемо… Варто спробувати, а там побачимо… Вона повірила в мене, а я повірила в неї.

Коли бажання йде від душі, почуваєшся настільки впевнено, що хочеться співати від щастя. Не можу сказати про себе, бо в мене постійно відчуття, що я мало вкладаю в нашу роботу. Але можу сказати про Аню. Вона стільки разів повторювала, читаючи мої книги, або навіть ще не бачивши їх, "Ти зможеш. Книга чудова. Я вірю, що це буде шедевр", що я як мінімум не маю права її підвести. А коли вона мені створила (просто так, з власної ініціативи!) обкладинку, яка ідеально пасувала до моєї книги, яку Аня ще не бачила, і навіть не здогадувалася, який там сюжет - я була в черговому шоці. Це ж треба так відчувати людину, з якою ніколи не зустрічалася, щоб вгадувати її думки та побажання - тобто мої! Зараз мушу зробити невеличкий відступ, бо Аня не єдина, хто робив мені обкладинку, і решта були теж чудові, але дівчатка читали книги, хоча б кілька розділів, перш ніж зробити влучну обкладинку. А Аня крім анотації не бачила нічого… Ось такий космічний зв'язок, інакше не назвеш)

На цьому припиню вас мучити своїм "пафосом", бо писати лаконічно я поки лише вчуся))), а в наступному пості на своїй сторінці Аня розповість:

"Хто вигадав ідею книги? Чи є серед нас лідер?"

Посилання на сторінки моєї Коханої:

Сторінка Літнет

Анна Котляревська в соцмережах

https://www.facebook.com/annakotlyarevskayabooks/

https://www.instagram.com/anyakotlyarevskaya/