Руда Бестія

Я пишу книги без наміру бути зручною. Мене цікавлять люди в ті моменти, коли вони вже не можуть удавати кращу версію себе. Коли мовчання говорить гучніше за свідчення, а вибір має ціну, яку не хочеться озвучувати вголос.

Я працюю з історією так, ніби вона жива. Бо вона жива. Вона пам’ятає запахи, інтонації, дрібні рішення, з яких потім виростають катастрофи або вироки. Мене приваблюють епохи, де наслідки не маскувалися поясненнями.

Мої тексти не намагаються заспокоїти. Вони радше ставлять читача перед фактом і відходять на крок убік, спостерігаючи, що він із цим зробить. Я не веду за руку. Я залишаю сліди.

Я вірю в іронію як форму інтелектуальної самооборони. Вона дозволяє говорити про серйозне без пафосу і про темне — без істерики. Якщо в тексті з’являється усмішка, то зазвичай у момент, коли вже не дуже смішно.

Я не обіцяю щасливих фіналів.
Я обіцяю точність. Атмосферу. І чесність без анестезії.

Руда Бестія.