Розділ 29. Пропозиція

— І як давно? — звучить його сталевий голос, який боляче врізається у мою затуманену відчаєм свідомість.

 Розумію, що стою на межі й ця межа настільки тонка, що ще секунда і я стрімко полечу у прірву. Зараз я навіть не за себе хвилююсь, а за те, що тепер не матиму можливості допомогти Керану. У цей момент у моїй голові майорить тільки одна думка, один прорахунок: чи встигну я добігти до підвалу швидше, ніж мене перехопить Даріус. Та потрібно нарешті подивитись правді у вічі й визнати поразку. Жодні двері не здатні приховати мене від його гніву. Оманливий спокій його голосу зовсім не свідчить про відсутність небезпеки, а навіть навпаки. Він сигналізує про найвищий її рівень. 

— Я не розумію про що ти? — намагаюсь приховати увесь жах, який мене переповнює у цю мить, вдаючи, цілковиту розгубленість спровоковану його запитанням. Хоч не потрібно бути генієм, щоб здогадатись що саме його цікавить.

— Як давно ти спиш із Кераном? — чітко викарбовує кожне слово, даючи зрозуміти, що йому все відомо.

 Не знаю, що йому відповісти. У нас була всього одна ніч, та цього достатньо, щоб Даріусу зірвало дах. Мої пальці міцно стискають закривавлений светр й ніж. Усвідомлюю, що сталося те, чого я найбільше боялась — він застав мене зненацька й викрутитися мені не вдасться. Сумніваюсь, що зараз він залишиться задоволеним будь-якою із моїх можливих відповідей. Схоже для нього історія повторюється, тільки у ролі Леї — я, а в ролі Ленхарта — Керан і судячи з того, як він вчинив із рідною сестрою, нічого хорошого мені це не віщує.

— Даріусе, ти запевняв, що не будеш повторювати помилок минулого. Він мені небайдужий, як був небайдужим Ленхарт для Леї, — роблю спробу достукатись до залишків його людяності, хоч й сумніваюсь, що це подарує бажаний результат. 

— Тоді я ще не знав, що ти така наївна дурепа. Ти хоч раз цікавилась у Керана як йому й Мараку вдалось так довго прожити? З них трьох тільки Ленхарт вампір, — гнів в сукупності із щирою цікавістю відображуються на його зосередженому на мені обличчі, яке все ще, попри внутрішню бурю намагається зберігати спокій.

Моє мовчання він сприймає як відповідь, трактуючи її по-своєму. 

— Так і знав! — шипить крізь стиснуті від люті зуби. — Сумніваюсь, що якби знала правду, дозволила б собі хоч якісь стосунки із ним. Від цієї трійці нічого хорошого не варто очікувати. Саме я зробив їх такими.  

 — То чому не розкажеш? Що ж я повинна такого дізнатись, що змусить мене пожалкувати про почуття до нього? Чому зволікаєш? Тобі ж хочеться провчити мене, як ти колись провчив свою сестру, — пізно усвідомлюю, що не слід було говорити про це в голос.

— Чому б тобі не запитати це у нього особисто? Ти вже знаєш де його можна знайти, — підіймається зі свого крісла й прямує до мене, від чого все всередині міцно стискається у вузол.

 Кожен його крок, який так швидко зменшує дистанцію між нами, змушує пожалкувати за сказане ще до того, як він опиняється біля мене. Від страху я навіть заплющую очі й впускаю зі своїх рук светр й ніж.

— Так чому не запитаєш це у Керана? Боїшся, що правда виявиться ще більш болісною, ніж його мовчання? — шепоче мені в обличчя.

— Якби він хотів мені це сказати, то вже давно б сказав, — роблю свої висновки з його слів. — Як він сюди потрапив? — намагаюсь не виказувати свого жаху, та тіло мене видає.

— Схоже він не готовий був прощатись із тобою. Пішов за нами, знаючи, що сам не зможе мені протистояти. Ти сама привела його до мене. Кохання — почуття доволі руйнівне й згубне.

— Руйнівні тут не наші почуття, а — ти. Ти його ледь не вбив, а не кохання! На ньому живого місця немає! Навіщо ти продовжуєш все руйнувати? Ти зруйнував життя своєї сестри, тепер це повторюєш зі мною. Хіба тобі мало того, що ти вже у мене забрав? Ти не залишив мені абсолютно нічого й продовжуєш тільки відбирати хоч й запевняєш, що прагнеш допомогти! Я тебе ненавиджу! — плюю на інстинкт самозбереження, який губиться десь між хвилюванням за Керана й гнівом на зухвалі слова Даріуса. Як можна звинувачувати почуття, коли вся вина лежить тільки на ньому?

— Десь я вже це чув. Схоже в мене чергове дежавю. Як ти все-таки нагадуєш мою сестру. Одразу відчуваються гени й навіть трохи мій характер. Та я не завжди був монстром, принаймні не для тих, кого колись любив. Ти не повіриш, та мені також не залишили вибору. Мене зробили таким проти власної волі.

— Але Ленхарта обернув ти. І тут у тебе був вибір, але ти ним не скористався. Ти вирішив довести сестрі свою правоту таким жахливим способом, змусив її відмовитись від того, кого вона кохала — констатую очевидне, спираючись на факти.

— Тут мені нема чого додати. Тоді я ще не вмів контролювати своїх емоцій й почуттів, а гнів в сукупності із новими вміннями не залишили йому жодних шансів.

— Але тепер ти можеш вчинити інакше, можеш проявити свою людяність.

— Ти впевнена, що після трьохсотлітнього ув’язнення вона в мене ще залишилась? Тобі невідомо як це жити в цілковитій ізоляції, бачити, як змінюється світ, та не мати можливості змінюватись разом із ним. Ти пробула на моєму місці декілька днів, які просто не здатні відобразити того, що довелось пережити мені. Я бачив смерть своєї подруги, та нічим не міг їй допомогти, відчував, що назавжди втратив сестру, та нічого не міг змінити. Я не знаю що з нею відбувалось далі, як склалось її життя. Думаєш після цього я ще здатен на жалість?