Розділ 25. Гіркота розчарування

 Не хочеться вірити власним вухам. Зараз я картаю себе за те, що не пішла одразу до своєї кімнати, та хіба солодка брехня краща за гірку правду? Мною трясе, наче у лихоманці, а зрадливі сльози починають душити з неймовірною силою. Цього не може бути! Мені просто почулося, або наснилось і зараз я прокинусь поряд із Кераном, та внутрішній голос продовжує злісно нашіптувати, що це можна було передбачити. Я довірилась тому, про кого майже нічого не знаю, дозволила собі побачити те, чого насправді не було. Це ж просто вино вдарило в голову — знову й знову прокручую у своїй голові його слова. Історія вкотре повторюється і зовсім скоро від тих ножів, які продовжують встромляти мені в спину я стечу кров’ю. Це завжди відбувається тоді, коли я цього найменше очікую, тому з кожним новим разом болить все більше й більше. Так було й з Максом. Схоже для мене кохання — під забороною. 

 На ватяних ногах, намагаюсь якомога тихіше звідси втекти, поки мене не помітили. Хоча, з іншої сторони хотілося б подивитись у цей момент Керану в очі. Як він тільки міг? “Не можливо розбити те, що вже розбите — відлунням тарабанить у моїй голові. І тут я з ним погоджусь, та це не означає, що об розбите серце можна витирати ноги. Цьому немає жодного виправдання. 

 Зачинивши за собою двері до кімнати, усвідомлюю, що не можу більше тут знаходитись. Здається, що навіть стіни тиснуть на мене й намагаються розчавити. Схлипуючи, я швидко перевдягаюсь й будь-що намагатимусь непоміченою вислизнути із цієї квартири. Тут я жити більше не буду, навіть, якщо мені доведеться ночувати надворі.

 Не можна розкисати, не можна дозволяти Керану мене знищити. Я все витримаю, все переживу й більше ніколи не дозволю так зі мною поводитись. Я — не іграшка, яку можна викинути, вдосталь награвшись й він повинен це зрозуміти. 

 Свист чайника на плиті, який, наче на замовлення, спрацьовує відволікаючим маневром для Ленхарта, заглушуючи будь-які сторонні звуки у квартирі, в тому числі й мої кроки, допомагає непоміченою прослизнути до коридору. Прихоплюю із собою свій верхній одяг й взуття, й намагаюсь якомога тихіше відімкнути вхідні двері. Вже в під’їзді я похапцем одягаюсь й не очікуючи ліфта, чимдуж біжу сходинками вниз. В мене всього декілька хвилин, поки вони не зрозуміють, що мене нема у квартирі.

 Серце калатає, наче на марафоні, а сльози застеляють очі й мені доводиться знову й знову  витирати їх руками, щоб хоч щось бачити перед собою. Я не знаю куди я біжу, де можу сховатись, щоб вони мене не знайшли. В голові зараз жодних ідей. Я практично безхатько без будь-яких засобів для існування. Куди ж мені тоді йти? У мене немає жодних варіантів. У цей момент найбільш гостро відчувається втрата минулого життя, в якому я могла собі дозволити хоча б орендовану квартиру.

 Розуміння цього боляче б’є по моїй свідомості, доводить до німого божевілля. Люди навколо дратують й до нестями хочеться самотності, яку я так не любила і яка виявилась куди більш лояльною до мене, ніж вдаване щастя, яке я так хотіла відчути й побачити в діях Керана.

 Біжучи вулицями я все ще не припиняю оглядатись, боячись, що мене наздоженуть й змусять повернутись. А повертатись я більше не хочу. 

 Після довгого забігу я все ж роблю зупинку, щоб віддихатись й присідаю прямо на лавку вкриту пухким шаром снігу. Мене не турбує холод й не дошкуляє мороз. Зараз мені байдуже на все. Хочеться просто побути наодинці й позбутись нестепного печіння в грудях. Намагаюсь не замислюватись над тим, як житиму з Кераном під одним дахом, якщо їм все ж вдасться мене відшукати. Ленхарт не упустить свого шансу використати мене проти Даріуса, тому мені доведеться добряче постаратись, щоб збити його зі мого сліду. І як це зробити я поки що не знаю.

— І хто ж з тих трьох невігласів насмілився образити мою рятівницю? — звучить голос Даріуса зовсім поруч.

 Я навіть забуваю як дихати від жаху. Втікаючи від одного ляльковика я одразу потрапляю в руки іншого — ще більш вправного й до біса небезпечного. Якби я думала мізками, а не емоціями, то перш за все добре обміркувала чи все правильно роблю, чи не буду потім жалкувати про скоєне. Я фактично здалась на милість ворогу, якого до нестями боюся. Глибоко всередині я припускала такий варіант, та все ж вирішила покластись на удачу, яка, схоже в черговий раз обернулась до мене задом.

 Я повільно підводжу свій погляд й спрямовую на джерело голосу. Даріус сидить всього за декілька сантиметрів від мене. Тілом прокочується хвиля тремтіння. Я оглядаюсь навкруги в надії побачити хоча б людину, яка не дозволить Даріусу на мене напасти прямо на цій лавці, та нікого не бачу. В парку тільки ми.

— Не бійся, я нічого тобі не зроблю, як і обіцяв. Ти ж сама мене покликала, — із приємною посмішкою на обличчі дивиться на мене.

— Я тебе не кликала, — поспішаю йому заперечити, адже найменше очікувала його тут побачити.

— Помиляєшся, я відчув твій настрій, твою образу, твій біль й прийшов тобі на допомогу.

— І що входить в пакет твоєї допомоги? — з неприхованою насмішкою в голосі, наче спеціально провокуючи його надії, цікавлюсь у того, від кого насправді кров холоне в жилах. — Хоча можеш не відповідати. Мені байдуже, навіть, якщо ти захочеш прямо зараз з усім цим покінчити. Я ж знаю чому ти тут. Ленхарт й інші вважають, що я можу якимось чином допомогти тебе впіймати, тому ти прийшов, щоб позбутись від загрози. — Озвучую власні здогадки його появи біля мене.

— І знову ти все не правильно зрозуміла. Ти — не загроза, а мій порятунок. І не збираюсь я від тебе позбуватись, а хочу просто допомогти.