Розділ 20. Чужий спогад

 Темрява, яка згущується навколо вже настільки близько, що ще мить і вона поглине й мене. Від льодового майданчика  не залишається й сліду, та натомість я помічаю яскраві спалахи від яких паморочиться в голові і я інстинктивно прикриваю очі руками, щоб зменшити неприємні відчуття. Коли все припиняється і я наважуюсь забрати долоні зі свого обличчя, усвідомлюю, що знаходжусь у незнайомому для мене місці й у чужій сукні. В голову закрадаються моторошні припущення. Невже Даріусу, якимось дивним чином, вдалось мене поцупити з-під носа у Керана. Та як таке взагалі можливо?

 Роздивляючись навкруги в пошуках відповідей мого неочікуваного перенесення сюди, дивуюся як Даріусу вдалось все тут облаштувати. Схоже він не готовий відпускати минуле, як власне й мене. Хоч я до кінця й не впевнена чи правильно все зрозуміла і, чи все, що зі мною щойно відбулось й справді фокуси мого переслідувача. Та іншого пояснення в мене просто немає.

 Я підводжусь й невпевнено прямую до єдиних дверей у цій кімнаті у вікторіанському стилі. Та не встигаю доторкнутись до дверної ручки, як їх відчиняють з протилежної сторони. І це ніхто інший, як сам Даріус. Схоже, мої припущення виявились вірними. Я повільно задкую, намагаючись збільшити дистанцію між нами. Він без жодних пояснень,  різко хапає мене за руку й тягне за собою. Я навіть слова вимовити не встигаю. Мною в лічені секунди заволодіває жах, який пронизує усе моє тіло й розтривожує свідомість. Хочеться вірити, що це чергове сновидіння, та я чітко пам'ятаю, що до цього моменту я була у компанії Керана й в оточенні багатьох інших людей на ковзанах, тому заснути ніяк не могла. Та й досі я жодного разу не бачила нічого подібного. Не було темряви і яскравих спалахів світла. Все докорінно відрізнялось від того до чого я вже встигла звикнути. 

– Я сьогодні тобі покажу кому ти віддала своє серце! – вириває мене із роздумів грізний голос Даріуса. Він до біса розлучений. 

 Я не розумію про що він говорить, та боюсь навіть слово сказати, щоб його не спровокувати. Не потрібно забувати хто переді мною. Я не була готовою до зустрічі із ним сьогодні. Керан запевняв, що не дозволить йому мене забрати, та не зміг виконати обіцяного, якщо зараз я тут із ним. 

 Я плутаюсь у подолі довгої сукні, не встигаючи за широким кроком Даріуса, який і не думає збавляти темп. Він цілеспрямовано кудись мене тягне. Сподіваюсь, що не до обіднього столу, де я буду в ролі десерту. Від однієї думки про це тілом проноситься холодок, а серце втікає у п'яти. Він у жодному із моїх снів ще не поводив себе так грубо, як зараз. Не важко здогадатись, що його діями керує лють, тільки я не можу зрозуміти чим його спровокувала. Можливо йому просто набридло зі мною возитись і він перейшов до радикальних дій. Якщо це так, то відчуваю, що буде мені непереливки.

 Одна надія на Олесю. Сподіваюсь подруга мені допоможе. Якщо я в Даріуса, значить й вона повинна бути неподалік.

 Коли ми виходимо на вулицю, я усвідомлюю, що тепер мене навряд чи знайдуть, як власне й мого викрадача, адже, якби ми були у місті, я б впізнала маєток в якому опинилась. Його важко не помітити. Як можна за лічені секунди покинути місто й опинитись бозна-де? Це в голові не вкладається. Не дивно, що Ленхарт й інші не могли вирахувати місце його знаходження. Даріус подбав, щоб його зайвий раз не турбували. Це усвідомлення боляче б’є по моїй свідомості, адже ніхто не прийде мені на допомогу. Тепер я сама по собі й все залежить тільки від мене.

 Чим далі ми йдемо, а точніше він йде, а я за ним біжу, тим складніше стає знайти логічні пояснення тому, що бачу перед очима. Все довкола чуже й нагадує декорації до фільму. Я, наче на знімальний майданчик потрапила. Мені важко визначити місцевість, адже нічого подібного я раніше не бачила. Вся дорога викладена камінням, яке віддалено нагадує бруківку, тільки далеко не ідеальної форми. По обидві сторони вузької вулички височіють невеличкі будиночки, щільно прилягаючи один до одного. Біля окремих із них стоять ятки з товарами й вивіски. З чого можна зрозуміти, що це крамниця. Людей я не помічаю і це неабияк насторожує.

 Та найгірше стається, тоді, коли Даріус вказує на одну із подібних будівель й легенько підштовхує мене всередину. Вся моя увага концентрується на чоловікові, котрий стоїть до нас спиною, а коли він розвертається – я впізнаю в ньому Ленхарта. Що за чортівня взагалі відбувається? Це ж неможливо. Коли я йшла із Кераном до льодовикового палацу, він залишався в автомобілі, очікуючи появу Даріуса.

 Чоловік увесь закривавлений, та не своєю кров'ю, а кров'ю нещасних, тіла яких розкидані навколо. В мене спрацьовує блювотний рефлекс від побаченого і я хочу вибігти звідси якомога швидше, та Даріус мене не відпускає, змушуючи на все це дивитись.

– Дивись! Тепер тобі хочеться провести із ним усе життя?! Ти готова до цього?! Якщо так, то я дам тобі дозвіл на одруження. Можеш хоч зараз поцілувати його закривавлені вуста – легенько підштовхує мене до нього.

 Мені не вдається стримати нудоту.

 Ленхарт нас, наче не помічає. Його погляд не схожий на людський. Це погляд хижака, погляд вбивці, який не зупиниться ні перед чим. В ньому неможливо впізнати того Ленхарта, якого я знаю. Це монстр, який вкрав його обличчя. Один його погляд миттєво вкриває мою шкіру сиротами й від нього хочеться сховатись. 

 Я кидаю швидкоплинний погляд на його жертви серед яких є й жінки. Я розгублена й нічого не можу зрозуміти. Я чітко пам'ятаю, що щось схоже я вже бачила з однією суттєвою відмінністю – в ролі монстра був саме Даріус і ніяк не Ленхарт. Що це? Сон? Видіння? Спогади, про які мене змусили забути?